Прокинувся від поцілунку — біля лавчини стояла Одарка з клумаками, зготовленими на районний базар. Якоюсь чудною здалася: лиха й добра водночас, жорстока й ніжна, сердита й весела. Розказав їй сон свій, попросив розтолкувати, а Дармограїха:
— Коли собак уві сні стільки начіпляли — значить, поговори, обмови, плітки, дорогенький Хомо, ширяться про тебе по Яблунівці. Та що тобі поговорів боятись, коли твоє життя — страшніше найстрашнішої обмови! Отож, не бійся, Хомо, яблунівського народу. Бо народ наш який? Ще ниньки не встигла за ворота виглянути — як сорока на хвості вістку принесла, що ти вчора звечора навідувався до Мартохи. А як ти смів навідуватись до неї, коли твій строк не минув у мене? На базар іду, а тебе, Хомо, я прив’язала, щоб ти більше не вештався, як той бичок без прив’язі. Посидь та отямся, бо Мартоха позичала тебе не для того, щоб соромив перед людьми і її, і мене!
Отак любенько погомонівши, Дармограїха з клумаками на спині й на грудях подибцяла за ворота, кваплячись на автобус, а я...
...а я побачив кільця залізного ланцюга, що лускатою змією поблискував біля моєї лівої ноги. Металеве кільце лежало на щиколотці, в те кільце було вправлено маленький замочок, звісно, замкнений. Мовби громом прибитий, звівся я з лавчини під грушею, міркуючи: до чого прив’язано другий кінець ланцюга?
Ішов по опалому листю, по вогкій ранковій землі, а важкий ланцюг тягнувся слідом і зловісно подзенькував. І справді, звивався, мов змія, тільки цю змію не можна було ні задушити, ні вбити, ні відкинути геть — ця змія була невмируща й безсмертна. Мовби турецький галерник чи царський колодник, а не вільний колгоспник із артілі "Барвінок", я приречено брязкотів ланцями залізного ланцюга, якого, либонь, Дармограїха вже давненько наготувала на мою погибель, тільки ж бо очікувала слушної миті.
Другий кінець ланцюга замкнено на коловороті колодязя, залізні стояки якого, грубі й червоні від іржі, навічно вмуровано в цементну тумбу. Заглянувши в колодязь, наче збираючись у розпачі кинутись туди сторчголов, я зітхнув так лунко, що колодязь відповів густою луною-стогоном, і від того подесятереного на силі стогону зірвалися на вишні кілька золотих листочків і впали на мої плечі...
Може, ланцюга вистачить, щоб сховатись бодай у сінях? Гримкочучи своїми кайданами, я дочвалав тільки до ганку й мало не завив од болю. Така несправедливість! Адже до рідної жінки Мартохи я навідався, щоб тільки подивитись музейний куточок свого імені, а все своє чоловіче завзяття насправді ж віддав їй, Дармограїсі.
Гримнувши ланцюгом, з будки вибрався кудлатий, завбільшки з теля, собацюра. Блимнув очима-блюдечками, клацнув іклами-ножами, блиснув язиком-терпугом. І, окаянний, хоч би хвостиком крутнув запобігливо, а то ж ні, а то ж визвірився на мене по-звірячому, шерсть на холці здибив дротом, вуха прищулив, хвостом задригонів-завібрував. Очі-блюдечка наллялись кров’ю, а з горлянки зашелестів такий колючий, шерехатий і шорсткий рик, що мертвий би злякався.
Звісно, заодно зі своєю хазяйкою Дармограїхою, в спільній супрязі, то, вгледівши мене на ланцюгу, чом би й не рикнути! Ох ти ж, думаю, собако, який начебто доводиться другом людини! І, повірте, щось зі мною скоїлося незбагненне... Авжеж, незбагненне, бо знагла на мені, грибку маслючку, який усю землю пройшов і червону шапочку знайшов, не те що заворушилось волосся, а стало сторчма, стужавіло, збучавіло, очі мої набубнявіли гнівом, волосся — спершу на потилиці, далі на маківці, потім і над моїм сократівським чолом — стало дротом, а з горла мого... а з горла мого раптом поцибенів такий рик, як ото, знаєте, гуркіт надзвукового реактивного літака... і від мого рику листя зів’яле з дерев посипалось рясно-рясно, опало геть до останнього листочка... а Дармограїшин собацюра, вмить ставши вдвічі меншим, винувато підібгавши хвоста, вигнувши хребет мало не до самісінької землі, поповзом кинувся до своєї собачої будки, й так само перелякано слідом за собацюрою потягнувся настраханий його собачий ланцюг!
Так рикнувши й так налякавши пса та ще бачачи пудові кайдани на своїх ногах, замість плакати й журитись, несподівано зареготав. І здивовано помітив, що від мого сміху опале листя на землі дрібно затремтіло, наче пронизливим вітерцем колошкане, а ворона, що сиділа на бовдурі хати, сполохано каркнула й полетіла геть.
— Чого маю журитись? — розмовляв сам із собою, сидячи на лавчині під грушею.— Ну, вп’яли, ну, посиджу. Бо хіба мало поникав по світу? Як треба — закладав ноги на плечі і мандрував, як говориться, на довгі лози. І на коні й під конем, і на возі й під возом, і на гарматному лафеті й на броні танка, і в теплушці й на даху вагона — випадало по-всякому. А в широкому світі навчився багато всякої всячини, знаю, що сонця в мішок і справді не вловиш, що шила в мішку не сховаєш утишку. А також затямив, що раз назвався грибом — лізь у кіш, знаю, що зі своїм уставом у чужу церкву ходити не слід... То чом би тепер спокійненько не посидіти на цепу? Адже, коли подумати, припнули мене до колодязя, а колодязь — яблунівський, а Яблунівка — на Україні, а Україна — на Землі. Отож, припнуто до планети Земля. А хіба я до неї і так не припнутий? Припнутий всеньке своє життя, а Дармограїха хіба що ланцюга вкоротила, от і всі діла. Захочу —— й посиджу трохи, спочину, а не захочу—смикну за ланцюга, щоб вирватись, і таки ж безпремінно вирвусь, бо дужий, бо ще на силі чуюсь.
І, так подумавши, відчув, як тіло моє стало наливатись ще більшою силою, руки задзвеніли від моці, груди загули здоров’ям, як лаврські дзвони у Києві. Я взяв у руки ланцюг, що тепер видався легким, як павутинка бабиного літа, міцно намотав на кулаці і вже намірився смикнути... та стримався в останню мить, заскочений зненацька побоюванням: гаразд, коли одірву ланцюг із коловоротом, а коли не вдасться? А якщо коловорот так надійно вбито в тумбу, а колодязь навічно вріс у яблунівську землю? Тоді — лихо! Тоді можна, смикнувши за ланцюг і не тямлячись на силі, не тільки всю Яблунівку зірвати з місця, а й сусідні села, а й далі, далі... всю Землю! Поперевертаю міста й села, гори й долини, річки з кораблями й моря з підводними човнами, понищу заводи й аеродроми, шахти й полігони, курорти на південних узбережжях. Кинуться шукати винуватця трагедії, а сліди й приведуть до Яблунівки, тут мене за шкірку, товариський суд влаштують. Добре, як іще правління колгоспу "Барвінок" візьме на поруки, а як не візьме?!