Щойно прокинувшись удосвіта, Мартоха стусала мене ліктем у бік:
— Хомо, не лежи лежнем, піди вкинь сіна телиці.
А ввечері, коли вже кунялось на сон, рідна жінка нагадувала:
— Навідався б до телиці, а то тільки про себе думаєш.
Якось Мартоха прокинулась опівночі вся в сльозах. Простоволоса, бліда від жаху, з переляканими очима, вона й слова не могла сказати. Здавалось, що язик їй обернувся на їжака, й Мартоха боїться жалкими колючками поколоти собі піднебіння.
— Ой, горе яке,— чулись шелести з рота, шепоти глухі чулись,— біда яка, лишенько!..
— Яке горе, яка біда, яке лишенько? — допитувався марно.
— Хай господь милує, нещастя таке...
— Нещастя? А ще не пізно зарадити цьому нещастю?
— Телиця наша...
— Телиця?—тіпнуло мною і звело правцем у ліжку.— Що з телицею?
— Ой, здохла телиця наша, Хомонько!
Біді весілля, а голові клопіт, і ця нагла біда скрасила нас обох так, як кип'яток раків. Руки-ноги подерев’яніли, губи помертвіли, груди скам’яніли, а в скам’янілих грудях не серця бились, а скам’янілі брили стугоніли: гуп-гуп, гуп-гуп. Зодяглися у такі-сякі лахмани, із запаленим ліхтарем кинулися за двері в осінню хлюпавицю, до хліва ввійшли ні живі ні мертві,— й тут очам своїм повірити не годні, бо, може, обманюють. Та й як повіриш їм, коли біля жолоба у стійлі лежить на солом’яній підстилці, наче жива купа червоного вогню, телиця наша з білою латкою на лобі і дивиться розумними, по-дівочому лагідними очима.
— Хомо, вщипни мене, бо чи не сон сниться.
— Мартохо, а ти вщипни й мене.
Я щипаю Мартоху, Мартоха щипає мене до гострого болю, бо пальці в жінки як залізні, а телиця не зникає, лежить, як І лежала біля жолоба з пашнею. Значить, не мариться уві сні, значить, лежить наяву.
— Приверзлась така маячня, Хомо, що страшно згадувати й казати. Багато є дурних снів, та не всі вкупі, а цей сон — чудасія про Мусія, та й годі! Начебто наша телиця...— У Мартохи при спомині задрижали губи, немов кропивою попечені.— Телиця наша...— Губи їй тремтіли, як дві дрібні мишки, що побачили кота і з переляку ніяк не можуть кинутись навтікача, бо лапки їхні у пастці.— Телиця... наша... здохла. Приснилось таке...
Після цієї нічної пригоди Мартоха день-другий ходила мов із хреста знята. Либонь, за мамою рідною так не побивалась. Ото несе ложку зі стравою до рота — й забуде донести. Пішла з відром до криниці по воду — й по дорозі забула, куди йде. Так той сон наполохав! І мовчазною стала. Раніше засипала, як горохом у бочку, молола язиком, як пес хвостом, а тут як заворожило Мартосі, дивиться спідлоба й тримає губи на замку.
— Ти з тіла спала, з лиця змарніла,— кажу.— Не побивайся, то лише сон.
— І ворогові своєму не побажала б удруге пережити такий сон.
По-всякому стають знаменитими. Колись до війни у Яблунівці був дід Весна, вже переставився, а слава його й досі жива. Якось йому так щастило, що кілька разів діда Весну — голову, груди, плечі, спину — обліпляли рої бджіл, і він, обснований бджолами, у полоні їхньої шерехатої лунодзвонної музики спокійно собі ходив по сільських вулицях. Уже після війни в директора нашої школи Кастальського Діодора Дормидонтовича водився індик, який любив скрізь ходити назирці за своїм хазяїном. Той до школи — й індик гордовито дрібцює до школи, той на десяти— хатку читати газети якійсь ланці—й булькатий індик прошкує слідом, той до лавки по гас чи сіль — і, джергочучи, індик поважно виступає за директором. Листоноша Федір Горбатюк зажив, скажімо, слави тим, що в часи, коли ще було скрутно зі взуттям, умів берегти свої єдині чоботи, як ніхто. Листоноша носив чоботи через плече, зв’язуючи докупи довгими хлястиками з халявок. Підходячи до ганку поштової філії в сусідніх Малих Дубових Грядах, він мив у калюжі ноги, взувався — і заходив на пошту в незапорошених, старанно начищених чоботях. Одержавши газети, журнали та всяку іншу кореспонденцію, Горбатюк із великою гідністю покидав філію, мало не на ганку знімав чоботи, зв’язував хлястиками, перекидав через плече, де вже висіла повна поштарська сумка, і, босоногий, повертався до Яблунівки, де від хати до хати ходив босоніж,
Я свою славу не тягнув за хвіст, як пса, слава сама знайшла мене — й саме через телицю зажив її, окаянної вертихвістки. Звісно, розійшлась не тільки по Яблунівці, а й по довколишніх селах, а й до району докотилась, і до області: як то рідна жінка позичила на півроку свого чоловіка чужій бабі взамін за телицю.
Якось голова нашого колгоспу Михайло Григорович Дим виступав у районі на вельми поважному зібранні, де керівники обмінювалися своїм передовим досвідом чи то запозичували чужий, іще передовіший досвід. Районний Будинок культури тріщав од народу — академіки, професори, доктори наук, кандидати наук, кореспонденти, фотокореспонденти. Тільки наш Михайло Григорович зійшов на трибуну, ще навіть не встиг прокашлятись і випити першу склянку газованої води з карафи, як із-за столу президії якийсь дуже високий учений (сам із Москви, Герой Соціалістичної Праці, всі груди в орденах і медалях) питає так делікатно:
— Пробачте, значить, ви із села Яблунівки?
— Так, із Яблунівки,— відповідає Дим, радий, що слава про Яблунівку дійшла й до Москви.
— Пробачте, значить, ви з артілі "Барвінок"?—ще делікатніше допитується.
— Так, із артілі "Барвінок",— мальвою розцвітало обличчя в Михайла Григоровича.
— Пробачте, голова артілі, так?
— Незмінно ось уже не перше десятиріччя.
— Пробачте, це не в вашому селі проживає Хома Хомович Прищепа?
— Хто? — здивувався привселюдно з трибуни голова колгоспу, бо хіба Москва могла зацікавитись якимось там старшим куди пошлють із їхньої артілі.
— Пробачте, отой Хома Хомович, якого рідна жінка позичила чужій молодиці взамін за телицю,— делікатно так підказав дуже високий вчений, всі груди якого — в орденах і медалях.
— Так, товариші... Тобто ні, товариші... Я тут хотів розповісти про передові методи господарювання в нашій артілі...
— Пробачте, розкажете й про передові методи, авжеж, але я поки що прошу вас про Хому, а ви, як мовиться, про Ярему... Сталась така пригода у вашій артілі?
— Та сталась, хай їй біс! Ми це питання розглядали на виїзному товариському суді. Уся Яблунівка зібралась! Тепер морально-виховну роботу в колгоспі пильнуємо, як зіницю ока. Й по цих показниках вийдемо вперед, більше не повториться.