Гей ти, послухай! — кажу отакому коронованому.— Славні маєш остроги, то чому верхи не їздиш?
— Хомо Хомовичу, ви до кого балакаєте? — питає здивовано пташниця.
— З будимиром,— кажу.
— З ким?—озирається пташниця по гомінкому вертепу.
Хіба їй розкажеш? А коли розкажеш, то хіба втямить? А може, то я не тямлю, а всі яблунівські колгоспники міцно свого глузду тримаються, не зсунулись? Для них, скажімо, ніякої загадки в ластівці немає, ластівка — та й годі, як і для мене раніше нона була простісінькою ластівкою. Та з недавніх пір, як я став глибше задумуватися над смислом свого життя, став розгадувати загадку свого існування,— з цих нір геть усе для мене обернулось на загадки, що я можу вдіяти? Тому-то ластівка для мене вже не ластівка, а шило-мотовило попід небесами ходило, по-німецьки говорило, по-турецьки закидало і погоду віщувало. Тому-то сорока не сорока, а тиндйличка невеличка, а тиндилик — як патик. І тому-то вулик із бджолами для мене вже не вулик із бджолами, а погрібець, а в тому погрібці повно каракузеньких овець. І добре, либонь, слід потрудити ум свій, щоб порозгадувати всі ці загадки, щоб, нарешті, втямити: ото ластівка, ото сорока, ото вулик із бджолами. Що то, нарешті, не поїхав Саночка на мальованих саночках, молоду минає, стару цілує, а звичайнісінький дятел!
Отака, значить, пригода сталася зі мною тієї пам’ятної осені після численних химерних пригод, які ні в решето не зібрати, ні в пригорщах не сховати. Може, якби не задумувався над смислом свого життя, може, якби не порівнював себе з деревом, квіткою і пташкою, потай заздрячи мудрій призначеності дерева, квітки й пташки на землі, то, мабуть, і не сталося б нічого такого, то не зайшов би ум за розум. Але як я міг не задумуватись, будучи не ким-небудь, а Хомою Прищепою, старшим куди пошлють у яблунівській артілі "Барвінок"...
І ще наснився сон... Начебто в гаю осінньому шарудить листя, немов по ньому не вітрець бігає, а нечиста сила. Й поміж голих та чорних дерев, що схожі на кістяки, на склепи-шибениці, стоїть найпохнюпленіше дерево, найсердитіший скелет-шибениця. Якби в’яз — то не в’яз, якби берест— то не берест, якби граб—то не граб. Ясен, клен, горіх? Пильно приглядався я до цього сумного дерева, аж поки з подивом упізнав у ньому не когось, а себе, Хому Прищепу! Так, у побратимському колі грабів, ясенів та кленів дебелим стовбуром чорнів саме я — сучкуватий і гіллястий, кручений якийсь весь і верчений, хоч довкола росло пряме та рівне дерево. Й чи не на кожній вузлуватій гілляці, схожій на покорчену руку, було вимощене гніздечко. Гніздечка всі були не однакові, і я втямив, що кожне з них змощено іншим птахом: і лелекою, і круком, і совою, і сорокою, і одудом. Гнізд, либонь, було стільки, скільки є різноманітного птаства в яблунівських небесах, і на дереві впадали в очі гнізда тих птахів, які звично мостяться не на деревах чи кущах, а на землі — під кущиком тирси в степу, десь на болотній купині чи в розщелині каміння. Зібравши на собі стільки гнізд, це похмуре дерево ждало, либонь, що в кожному з них поселиться птах — оляпка, вівчарик, ремез, сорокопуд. Але всі гнізда були безнадійно порожні, хоч на сусідніх деревах, не кожне з яких могло похвалитись бодай одненьким гніздечком, хазяйновито клопоталась якась птаха: чи сойка, чи галка, чи іволга, вони співали, вони пересварювались, вони перегукувались.
Пролітав у небесах лебідь, я покликав: "Гей, білі хороми, червоні підпори, мостіться у гнізді моєму!" Проте птах пролинув, як марево, як сон. Покликав ластівку: "Гей ти, спереду шильце, а ззаду вильце, ззаду суконце, а спереду біле полотенце, гніздись у гніздечку моєму!" Але не послухалась ластівка, геть полетіла. Позвав горобця: "Маленький хлопчику у сірій свитинці, по дворах стрибаєш, крихти збираєш, на полі ночуєш, коноплі крадеш, поселяйся в гніздечку моєму!" І навіть сірий горобець погордував, знехтував моє прохання.
І тоді я, знаючи, що в тому похмурому дереві, скелеті— шибениці, під найгрубішим суком, наче під самісіньким серцем, є велике дупло, забалакав до тих створінь, що над землею літають, самі собі жудрають, пташачі крильця мають. Ну, до отих, що не муляри, а комори мурують, без рук, а на гармошках грають,— себто до бджіл звернувся. Сказав так— "Гей ви, гетманські собаки, від яких ні одбиться, ні одмолиться, піти в річку та й втопиться! Гайда цілим роєм своїм у дупло, що в грудях моїх, ліпшого вулія не знайдете. Сідайте на одній подушці там, як сімсот солов’ят, і будьте схожими на сто сестер, що один платок в’яжуть, а хай ваша бджоломатка буде схожа на дівку в темниці, яка в’яже мереживо без петель і вузлів!" Але й бджоли не зважили на запросини, геть полетіли золотим роєм, тільки почулась біля вуха завірюха, а у вусі ярмарок.
Усіма зневажене, упосліджене й знеславлене, зосталося самотиною чорне дерево — кістяк ув осінньому гаю. Так і не надбавши жоднісінької пташини в свої численні гнізда, тієї пташини, в ім’я якої і мостились гнізда, в ім’я якої дерево, може, й зросло на землі.
Але ж — диво дивне! — десь у корінні зродившись, попід корою струмуючи, в гілочки затікаючи аж до самісінького сузір’я гнізд, до їхнього рясного грона долинав гіркий сік надії... гіркий сік надії на весну. Бо дерево, як і людина, сподівається, поки й живе, і крила сподівань дереву на рідній землі потрібні не менше, ніж людині.
XLV. ЛІТАЮЧОЮ ТАРІЛКОЮ ТА Й СІЧКУ РУБАТИ!
Ви спитаєте: а як телиця? Ота, що має очі покійного бухгалтера яблунівської артілі Петра Зосимовича Варави з тим удоволеним і хмільним поглядом, який буває після спожитого під варені раки свіжого жигулівського пива?
Телиця на доброму кормі погладшала, в здухах роздалась так, що стала ширша, ніж довша, і шерсть її червона лисніла, наче хтось щоранку натирав її сукенкою до блиску. Роги вже випинались не качанчиками, а чималими качанами молочно воскової стиглості, й закручувались двома дугами так, мовби мали колись обернутись на німб, який ото в старовину малювали навколо голів у святих на образах, а якщо не на німб, то на звичайнісінький віночок. Біленька латка на лобі скидалась на хвацьку косиночку, пов’язану яблунівською модницею для краси. Мабуть, пригадуєте, що ніжки її того пам’ятного дня, коли телиця опинилась на нашому обійсті, ступали по землі так, наче 5’ вчительки Ганни Ксаверівни пальці по клавішах фортепіано, коли вона грає в клубі для художньої самодіяльності. Але тепер уже її ратички цокотіли зовсім по-іншому, тепер вони погримували так, наче то якась танцюристка із яблунівської художньої самодіяльності видзвонює чобітками на сцені сільського клубу, а чобітки ж вибалакують молодо й дзвінко, такий солодкий та шпаркий дріб розсипають, що слухав би — й не переслухав би!