— Знаменитий учений, а трохи той…
І показували пальцем біля лоба.
Вчорашня Асамблея принесла йому остаточний удар. Весь світ відвернувся від нього. його висновки, йо-го чудесну мрію вважають химерою! Кінець!
Хто ж він? Учений? Але ж його вигнали з усіх інститутів, де він працював! Людина? Мабуть, ні, бо ко-жен з людей хоча б думає про життя тут, на Землі, продовжує його, створює сім’ю… А він прожив тридцять п’ять років і навіть не кохав нікого, не пригортав до своїх грудей жінки, не чув тривожного стуку жіночого сер-ця-— Ні! Він не знаходив такої жінки, що збагнула б його шукання, розділила б вогонь його шукань! Тільки га-люцинації і в сні і наяву настирливо з’являлися в свідомості… Ось і тепер, до болю ясно, перед широко відкри-тими запалими його очима виринає видіння, і не знає Святослав — сон оце видіння чи, може, сниться йому глу-хий гомін велетенського міста і парапет набережної, де він сидить…
Все прозорішими робилися контури цього світу, десь в просторі зникали звуки, і ось Барвицький відчу-вав і бачив лише одне…
…Навколо нього — чорна кам’яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жодної живої іс-тоти. З неба ллються палючі промені двох світил — одне з них жовте, а друге блакитно-біле, малесеньке. Свя-тослав знає, що він в чужому світі, що він поривався сюди з-за далекої безодні і хоче знайти тут дивну мрію. Де ж вона? Все сильніше палить проміння, жаром дихає розпечене каміння. Хочеться пити… Смішно — хочеться пити, як і на Землі! А він думав, що в іншому світі буде не так, як у себе, на рідній планеті. Йде він по чорному базальту, і дві тіні від двох сонць — одна світліша, а друга темніша — химерно супроводжують його…
Святослав втомлено зупиняється, важко дихає… І ось з кам’яної долини прямо перед ним з’являється дивне видіння — закутана в довгу білу накидку істота. Барвицький затремтів від якогось передчуття. Нарешті! Хто ж ця істота?
А білий привид наблизився і зупинився перед Святославом. Покривало падає з голови, і він бачить жіно-че обличчя — але ніяк не зрозуміє, які в неї очі, не збагне, що ж приваблює його в ній?! В якомусь чарівному тумані блискають її зіниці, біле волосся вільно спадає локонами на груди. Вона підіймає свою тонку прозору руку, прикладає до чола Святослава, і йому здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя.
Жінка нового світу мовчки робить запрошуючий жест. Вона показує в бік пустелі, щось промовляє не-звичайно мелодійним голосом, і він розуміє, що мусить пройти разом з нею через палючий простір, який тепер розстилається навколо… І вони йдуть. Жінка дивиться чарівним поглядом в очі Святослава, бачить в них те нез’ясовне почуття, що горить тепер в його душі. І здається йому, що без кінця триватиме блаженство, що він, нарешті, в іншому бутті і безсмертя відкрило йому свої сяючі ворота…
Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повітря широко розкритим ротом. Спека нестерпна. Від каміння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Він зупиняється, підіймає обличчя догори і бачить, що два світила опускаються донизу, стають все ближчими, і це від них така пекельна спека! Нікуди сховатися! Значить, це смерть! Це — космічна катастрофа! Жінка дивиться в небо, і її погляд теж стверджує безвихідь!
Святослав зупиняється, повертається до супутниці з чужого світу:
— Значить, я поривався до далекого світу, щоб загинути разом з тобою, чарівне створіння?
Вона слабо усміхнулася, поклала руки на його груди… Святослав схопив її в обійми, припав до прозоро-рожевих уст. І тоді відчув, як серця їх забилися в єдиному ритмі, і зрозумів, що ця жінка присуджена в книзі Буття йому, хоч і родилася за більйони кілометрів від нього! Та було пізно думати і мріяти! Від нестерпно гаря-чих променів на них загоралась одежа…
Кохана (вона була вже кохана!) підняла променисті очі, глянула в лице Святославу, і велика безсмертна любов обвінчала їх — людей різних світів!
А в наступну мить обоє спалахнули полум’ям і хмаркою прозорого туману відлетіли в йебо…
Барвицький здригнувся, застогнав, зірвався на ноги… Видіння зникло. Перед ним знову була набережна, парапет, велетенський міст, метушня людської юрби… І як завжди, розчарування було таким сильним, що Свя-тослав хвилин двадцять сидів непорушно, до болю стискаючи руками гарячу голову…
Та ось він відчув, як хтось підійшов до нього. Постояв, а потім поклав руку на голову. Барвицький бай-дуже підняв лице. Перед ним стояла дівчина — елегантно одягнена, висока, худорлява, з блідим обличчям і каштановим коротким волоссям. її сірі очі уважно і дружньо дивилися на професора.
— Хто ви? — здивовано запитав Барвицький.
— Ваш друг…
— Що ви хочете?
— Пробачте мені, містер Барвицький… Я не внаю, як це вийшло. Я слухала вашу доповідь… Стежила уважно за тим, що відбулося потім. Я захоплена вашими поглядами, вашими планами. Коли я довідалася, що вам погано, прийшла сюди… Може, я зумію допомогти вам…
Барвицький гірко усміхнувся, згадавши свої галюцинації… А потім вдячно потиснув її маленьку суху руку.
— Як вас звати?
— Мері. Мері Стін.
— Дякую, Мері… У вас прекрасна душа… Але що ж ви зможете мені допомогти, коли для здійснення моїх мрій дорога закрита?
— Але ж хіба життя тільки в ваших мріях? Хіба нічого більше не залишилось для вас цікавого на Землі?..
— Для мене — ні!..
— Мабуть, це не так, містер Барвицький… Але я вас дуже прошу — розкажіть мені про ваші мрії, я зро-зумію, я все життя теж захоплювалася астрономією…
І так благаюче дивилася Мері в очі професору, і так її погляд нагадував погляд неземної красуні, що кри-га розтанула в його душі, і тоді між ними почалася задушевна розмова…
Вони сіли в таксі-гелікоптер, який безшумно підняв їх в повітря і поніс над залитим вогнями містом. Під час польоту Барвицький знову в зрозумілій формі викладав перед Мері свої погляди на життя, на суспільство, на перспективи Буття у Всесвіті, на доцільність життя взагалі. Мері уважно слухала, задумано втопивши роз-ширені очі за вікно гелікоптера…
…Вперше в житті Барвицький запросив жінку до себе в квартиру. Мері згодилась. Вона з цікавістю роз-глядала його кабінет. На її подив у професора була дуже невелика бібліотека — всього біля трьохсот томів.