— Пробачте! — тихо сказала вона. — Я й сама не помітила, як зайшла так далеко.
— Ні, я зовсім не про це. Я кажу: давайте виберемо веселішу тему. Бачите, який прекрасний ранок?
Вони зупинились над кручею. Праворуч у підніжжя гори текла ріка. На поверхні їй сковзались верховоди. Далі легко хвилювались комиші. Вдалині по звертистій металевій лінії маячив ранковий човен: рибалка й ятері. І не знати, хто сіяв, хто просіяв голубий порох під кручі. І не знати, відкіля так п'яно пахли береги.
— І правда, гарно! — сказала сестра Катря. — Я завше, коли бачу перед собою голубе небо, згадую чомусь біленький фартушок, що його носила в гімназії. І, знаєте, коли я окунуся з головою в якийсь позитивізм або в "критику чистого розуму", мені здається, що я шукаю там саме його — цей фартушок — біленький, як перший далекий сніг.
— Цікаві асоціації.
— І, навіть, більше того, — сказала сестра Катря, — і тепер, після громадянської війни, саме тепер, коли всюди якось посіріло, мені здається, що я вдруге загубила цей біленький фартушок. Фартушок, мабуть, символ радості.
Анарх хотів був щось сказати, але в цю хвилину розтявся недалеко оклик.
— Савонаролочко!
Сестра Катря здригнула й сказала, увільняючи свою руку:
— До побачення. Я піду.
Він одступив на крок. Він не затримував дівчини. Сестра Катря відійшла в бік і скоро зникла в зарослі.
Анарх подивився вниз: крізь гущавину продирались Майя і Хлоня. Іншого разу він був би цілком задоволений. Після останньої суперечки, коли Майя назвала його "сволоччю", анарх досі не почув од неї жодного слова. Тепер, хоч і знав, що Майя йшла миритися, не тільки не відчув радості, як завжди було з ним, а скоріш був незадоволений.
Перший збіг на командну висоту Хлоня. Він привітався з анархом і пішов до дальньої кручі. Скоро на висоті була й Майя.
— Чижик-пижик! Руку! Мир! — сказала вона.
Майя, очевидно, нарочито розпустила волосся й забризкала своє тіло духами. На командній висоті запахло конвалією.
— Чижик-пижик! Ну, невже тебе не хвилює туге тіло юнки? — казала Майя, притискаючись до анарха й роздимаючи ніздрі. — А от ти мене хвилюєш! І ти не вір мені, що я зараз жартую. І зовсім то не жарт, коли почуваєш під своїми руками живі сильні м'язи, і твоя кров бунтується. То неправда, що жарт!
Анарх мовчав.
— Ей, ти, куди ти тікаєш! — крикнула Майя, повернувшись у той бік, куди йшов Хлоня.
Той зупинився й пішов назад. Тоді Майя потягла анарха до пенька, і скоро всі троє сиділи на ньому.
— Ну, Хлонько, — звернулася Майя до юнака. — Як ти казав, коли ми йшли сюди? До кого я зараз подібна? Ну?
— Це, звичайно, шкода, але ви сьогодні чудово виглядаєте, — сказав Хлоня.
— Чому ж це шкода?
— А тому, що ви — злючка!
— Злючка? — зареготала Майя. — Хлонько! Яке ти маєш право говорити так?
— А яке ви маєте право називати мене на "ти"?
Майя поправила своє не в міру викликаюче декольте, прищулила очі й звернулась до анарха:
— Бачиш, він теж хоче перейти зі мною на "ви".
— Не я хочу перейти на "ви", — сказав Хлоня, — а ви мусите зі мною говорити на "ви".
— От тобі й раз! Ну, як же я з тобою буду говорити на "ви", коли ти карапет?
— Себто я не мужчина?
— Майя ще голосніше зареготала. Тоді ображений Хлоня підвівся, оправив блузку й халат і подивився уважно на Майю.
— Коли я не мужчина, то чого ж ви залицяєтесь до мене?
— Я? Залицяюся до тебе?
— Да! Ви залицяєтесь до мене. Хіба не ви тільки-но пропонували мені поцілувати себе?
— Себто я пропонувала тобі, щоб ти поцілував себе? — нову зареготала Майя.
Хлоня почервонів.
— Ну, я не так, значить, висловився.
— Покинь, Хлонько, говорити єрунду, ти краще що-небудь почитай… Ну?
Анарх вийняв цигарку й запалив її; над пеньком спалахнув синій димок і запахло. Він вбирав запах конвалій й уважно вився на Майїне декольте.
Йому раптом прийшла мисль ("яка глупота"), що він ще не прокинувся, і тоді ясно постала перед ним учорашня сутичка з Карно.
Хлоня вже заспокоївся.
— Ви гадаєте, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати, — говорив він.
— Слухай, чижик-пижик, — звернулася Майя до анарха. — Як, по-твоєму, можна так сказати? Хлонько, повтори!
— Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів, — повторив юнак.
— Це щось подібне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов'язково будеш на провінції парикмахером.
— Хай буде й так: це теж не погано!
— Ну, а як би ти намалював сьогоднішній ранок?
— Я сказав би: "Був ранок і все було так прекрасно, як голуба… птичка. Знаєте: скок! скок!"
— І все?
— Цього досить; можна в двох словах передати цілу картину.
— А я сказала б так: ти, Хлонько, enfant terrible (жахлива дитина — франц.).
— Прошу не ображати мене!
— Хіба ти зрозумів? — зареготала Майя. — Я ж нарочито вжила салонної мови, щоб не образити тебе!
Хлоня круто повернувся й пішов до дальньої кручі.
Гинули роси, зник жовтожар. Над рікою випливало сонце гриміло в простори. Далеко на Гралтайських Межах кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком.
— Чижик-пижик! Все-таки скажи мені… — промовила Майя, коли Хлоня відійшов на декілька кроків, і положила енергійним жестом анархову голову на свої коліна. — Я все-таки не розумію тебе! Чому ти останнього часу такий… я б сказала, розгублений. Може, в тебе єсть якісь тайни?
Анарх подивився на Майїні прищулені очі й побачив у них не то тривогу, не то докуку.
— Тебе, може, дивує те, що я тебе не так зустрів, як бувало раніше?
— А хоч би й це! — нервово кинула Майя.
— Коли тільки це, то не варт вести нам такі розмови.
Майя замість того, щоб образитись, на всі очі подивилась на анарха.
— Значить, у тебе єсть якісь тайни?
— Ніяких тайн у мене нема, — в'яло промовив він і, положивши руку на її коліно, заплющив очі. Він щодалі, то більш почував у своїм тілі якусь неміч. — Покинь мене розпитувати.
— Хіба тобі неприємно?
— Так.
— Дивно! — сказала Майя й ще щільніш притулилась до нього. — Все-таки я не розберу, чому ти останнього часу ведеш себе якось…
— Ти думаєш?
— Да, думаю. І, по-моєму, не помиляюсь.
— Ну, коли ти так цікавишся, — знову в'яло сказав він, — то я тобі скажу: я — хворий.