— Я мало не забув про нього!
— Ти ще не раз його згадаєш,— сказав професор.— Бо ми купили його для тебе.
— Для мене? Навіщо?
— Бо ти ж неодмінно хочеш стати артистом. Чоловічок здивувався.
— І для цього потрібний манекен? А яким же артистом я маю стати, любий Йокусе?
— Ти будеш моїм учнем, а згодом асистентом, асистентом чарівника.
Розділ сьомий
УЧНІ ПЕКАРЯ, УЧНІ М'ЯСНИКА, АНАНАСНІ ТІСТЕЧКА Й УЧНІ ФОКУСНИКА МАНЕКЕН ЗВЕТЬСЯ ВОЛЬДЕМАР ЦУР-ПАК. ЙОКУС СКЛАДАЄ ПЛАН НАВЧАННЯ, І ЧОЛОВІЧОК ЛЯКАЄТЬСЯ. ПІСНЯ ПРО ЛЕЙТЕНАНТА НЕВИДИМОГО.
Отже, Чоловічок став учнем фокусника, і це, звичайно, його дуже тішило. Та він тішився б іще більше, якби знав, що воно таке — бути учнем фокусника.
— Що таке учень пекаря, я знаю,— сказав він.— Учень пекаря повинен навчитися того, що вміє пекар. Тобто пекти і хліб, і пундики, і яблучний струдель, і ананасні тістечка.
— Правильно,— підтвердив професор.
— А учень м'ясника повинен навчитися різати свиней, робити ковбасу і холодець.
— Безперечно.
— А коли учень дуже старається, то згодом стає підмайстром. То, може, і я колись стану підмайстром у фокусника?
— Це не виключено.
— А коли я...— знову почав був Максик.
— Годі! — вигукнув професор.— А майстром ти хочеш стати?
Малий заперечливо похитав головою:
— Я хотів би з'їсти ананасне тістечко, від нього жити на світі стає веселіше.
— Ти малий ненажера,— сказав професор, підійшов до телефону і замовив ананасне тістечко, а собі чарку коньяку.
Тоді сів у строкате крісло і сказав:
— Випадок складний. Учень пекаря навчається того, що вміє пекар. Учень бляхаря навчається того, що вміє бляхар.
— А учень м'ясника...
— Про це не варто говорити.
— Чому? — спитав Максик.
— Бо тобі відразу схочеться смаженої ковбаси,— пояснив Йокус.— Краще зупинімося на бляхареві.
— Добре. Отже, я навчатимуся того, що вмієш ти,— сказав Чоловічок.— Але ж це неможливо! Хіба я можу навчитися ковтати двадцять великих лез для бритви, а потім витягати їх за нитку з рота? І я не можу дістати кролика з порожнього циліндра. Маленькі кролики живуть тільки в країні ліліпутів, а такої країни взагалі немає! І твої гральні карти, і чарівна паличка, і букети квітів, і запалені сигарети — усі вони в двадцять разів більші, ніж треба мені.
Професор кивнув головою.
— Я ж сказав: випадок складний. Усі учні навчаються того, що вміє майстер: учень пекаря, учень бляхаря, учень кравця, учень шевця...
— Учень м'ясника,— додав Максик і тихенько захихотів.
— Він теж,— погодився Йокус.— А ти єдиний на світі учень, який навчатиметься того, чого майстер не вміє!
— Що? Ти ж усе вмієш!
— Хіба я можу спати в сірниковій коробці? Або літати на горлиці Мінні по кімнаті?
— Справді, цього ти не вмієш.
— Або хіба я можу визирати зі своєї нагрудної кишені? Хіба можу вилазити на гардини? Чи пролазити в замкову шпарку?
— Ні, цього ти теж не можеш. Ого, як багато чого ти не можеш, любий Йокусе! Але ж це чудово!
— Чудово чи ні, але так воно є. Ти учень фокусника, я твій учитель, і я навчу тебе таких речей, яких сам я не годен зробити.
На цих словах їхня розмова урвалася, бо до кімнати зайшов кельнер. Він приніс чарку коньяку й ананасне тістечко. А при цьому мало не перекинув манекена.
— О! — вигукнув він.— Хто це такий?
— Це красень Вольдемар,— пояснив Йокус.— Наш далекий родич.
— Справді, гарний чоловік,— визнав кельнер і задоволено підморгнув.— А прізвище він має?
— Його прізвище — Цурпак,— сказав Максик з надзвичайно поважним виглядом.— Вольдемар Цурпак.
— Чого тільки не надивишся у великому готелі! — мовив кельнер. Тоді уклонився манекенові, побажав йому: — Приємного перебування в Берліні, пане Цурпак! — і пішов.
По тому, як професор випив коньяк, а Максик з допомогою малесенької срібної виделки з'їв трохи ананасного тістечка, в них почалося навчання.
— Ти щойно дивився, як я потихеньку забрав у директора Гінкельдая кілька речей,— сказав професор.
— Дивитися дивився,— відповів Чоловічок,— але нічого не побачив. Навіть фокус із окулярами не збагнув. Я помітив їх, аж коли вони вже опинилися в тебе на носі.
— Хочеш знати, як я цього навчився? Я теж був колись учнем і мусив довго, довго вчитися.
— А як саме?
— З допомогою манекена в синьому костюмі.
— Справді? І він був такий гарний, як Вольдемар?
— Ні, Вольдемар вродливіший і білявіший,— визначив професор.— Тільки хай його надзвичайна врода не відволікає нас від діла. Крім того, коли ти щодня цілими годинами по ньому лазитимеш, то, мабуть, він уже не здасться тобі таким гарним.
— Що я робитиму? — злякався Максик.— Щодня цілими годинами лазитиму по ньому?
— Авжеж, синку. Від коміра сорочки до підошов його черевиків і від підошов до краватки. Згори вниз, і знизу вгору, і залазити в усі кишені, і вилазити з усіх кишень, притьмом, як білочка і нечутно, як муравлик,— ну, ти цього навчишся. Адже ви, Піхельштайнери, відомі гімнасти.
— А навіщо, любий Йокусе, я повинен цього навчатися?
— Щоб спритно допомагати мені в цирку. Тоді я зможу запрошувати на манеж вельмишановних панів і виробляти з ними ще більше фокусів, аніж досі!
— Тоді ти і я, ні, тоді я і ти, ні, тоді ми станемо бандою грабіжників?
— Звичайно.
— Ти отаман розбійників. А я?
— А ти — лейтенант Невидимий.
Чоловічок потер собі руки. Це він завжди робив, коли чимось тішився.
— Так може починатися пісня! — вигукнув він. І вже взявся співати:
— Я, лейтенант Невидимий, лізу на Вольдемара сміливо.
— А далі?
— А тепер твоя черга.
— Гаразд,— сказав професор і заспівав:
— Тоді ми робимо, я та Йокус... у цирку...
— Справжній фокус! — голосно доспівав Максик.— Ану ще, все разом! Тільки голосно, голосно!
Професор підвів руки, як диригент чоловічого хору, дав знак починати, і вони заспівали на всю горлянку:
Я, лейтенант Невидимий, Лізу на Вольдемара сміливо, Тоді ми робим, я та Йокус, У цирку справжній фокус.
Чоловічок шалено зааплодував.
— Будь ласка, проспіваймо хоча б іще три-чотири рази! Це ж чудова пісня.
Вони співали, аж поки постукав кельнер, зайшов до кімнати і занепокоєно спитав, чи не захворів один із них, а можливо, й обидва.
— Ми здоровісінькі! — вигукнув Чоловічок.
— Ми трохи пустуємо,— сказав професор.