Повість про Чоловічка
Переклад українською Катерини Гловацької
Розділ перший
МОЯ ПЕРША ЗУСТРІЧ ІЗ ЧОЛОВІЧКОМ. ПІХЕЛЬШТАЙН І ШХЕЛЫПТАЙНЕРИ. МАКСИКОВІ БАТЬКИ ПОДОРОЖУЮТЬ. ВУ ФУ ТА ЧІН ЧІН. МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ — СТОКГОЛЬМ. З ЕЙФЕЛЕВОЇ ВЕЖІ ЗДУВАЄ ВІТРОМ. ПОХОРОН ДВОХ КИТАЙСЬКИХ КІСОК. ПРОФЕСОР ЙОКУС ФОН ПОКУС ВИГОЛОШУЄ ГАРНУ ПРОМОВУ.
На нього казали Чоловічок, і він спав у сірниковій коробці. Насправді його звали Максик Шхельштайнер. Та про це мало хто знав. Я б теж не знав, якби він сам мені не признався. Коли не помиляюсь, це було в Лондоні. В готелі "Гарленд". Точніше — у кав'ярні, де під стелею висіло багато барвистих кліток із птахами. Ох, вони ж і цвірінькали! Я навіть самого себе не чув.
А може, то було в Римі? У готелі "Амбасадор" на Віа Венето? Або в ресторані готелю "Ексельсіор" в Амстердамі? Здається, пам'ять мене зраджує. Шкода. Часом відчуваю, що у мене в голові панує такий розгардіяш, як у скриньці з іграшками.
Одне тільки відомо точно: батько й мати Максика, його дід і баба, його прадід і прабаба і навіть прапрадід і прапрабаба — усі вкупі — походять з Богемського лісу, і саме звідш, де ліс найгустіший. Є там висока гора й невеличке село, вони мають одну назву — Піхельштайн. Щоб не помилитись, я навіть зазирнув до мого старого довідника. А там сказано:
"Піхельштайн. Село в Богемії. 412 жителів. Люди дрібної породи. Найвищий зріст — 51 см. Причина цього невідома. Уславились як гімнасти (Гімнастична спілка "Піхельштайн" заснована 1872 року) і так званим "піхель-штайновим м'ясом" (останнє дивись у четвертому томі під гаслом "Густа юшка"). Вже протягом століть усі жителі звуться Піхельштайнерами. (Рекомендуємо літературу: Ремігіус Дальмаєр, пастор. "Піхельштайн і Піхель-штайнери", 1908, власним виданням, тираж розпродано)".
Якесь дивне село, скажете ви. Але я не можу нічого змінити. Коли щось зазначено в старому довіднику, то воно майже завжди відповідає дійсності;
Коли минув рік після одруження Максикових батька й матері, вони вирішили будь-що домогтися щастя. Невеличкі на зріст, вони, проте, були надзвичайно високої думки про себе. А що село Піхельштайн у Богемському лісі не відповідало їхнім планам і бажанням, подруженятко вирушило у широкий світ із усім своїм манаттям, ні, з усім своїм манаттячком.
Хоч куди потрапляли молодята, скрізь вони викликали величезний подив. Вражені люди так розтуляли роти, що потім не могли їх стулити. Адже Максикова мати була вродлива юна жіночка, наче мальована, а його батько мав розкішні чорні вуса. Тільки це подружжя здавалося двома п'ятирічними дітьми. Тож і не дивно, що всі з них так чудувалися!
Що ж вони надумали? Прекрасні гімнасти, вони мріяли стати цирковими акробатами. І справді, коли вони продемонстрували панові Браузеветтеру, директорові "Цирку Штільке", як гарно вміють вправлятися на перекладині та кільцях, він захоплено зааплодував білими лайковими рукавичками і вигукнув:
— Браво, малята! Ви вже заангажовані.
То було в Копенгагені. У Тіволі. Якось уранці. В цирковому наметі, що тримався на чотирьох величезних жердинах. А Максика тоді ще й на світі не було.
Дарма що його батько й мати були в Піхельштайні найкращими гімнастами, тепер їм довелося ще багато вчитись і вперто тренуватися. Тільки через півроку їх приєднали до трупи китайських акробатів "Родина Бамбус". Насправді то була зовсім не родина. А китайцями вони тільки звалися. Дванадцять заплетених кісок, що теліпалися на дванадцятьох потилицях, були такі ж справжні, як фальшиві гроші. Зате артисти вони були першокласні, належали до найвправніших жонглерів і акробатів, які будь-коли виступали в цирку.
Стоячи на високих хитких жердинах із жовтого бамбука, вони жонглювали ламкими тарілками й чашками так швидко, що в глядачів голова йшла обертом. Менші, мов білки, видряпувалися по рівнесеньких, завтовшки з руку, бамбукових палицях, що їх тримали старші, дужі китайці; на вершечку малюки ставали на руки, а потім — під притлумлений барабанний дріб — на голову. Вони навіть робили сальто на десятиметровій висоті і взагалі переверталися в повітрі, ніби граючи в якусь дитячу гру, а незабаром уже знову стояли на ногах на бамбуковому вершечку і, сміючись, вклонялися навсебіч глядачам. Оркестр тричі грав туш, і люди аплодували, аж поки в них червоніли й пухли руки.
Тепер на афішах і в циркових програмках Максикові батько й мати значились як Ву Фу і Чін Чін, вони носили фальшиві кіски й барвисті кімоно з шелесткого шовку. Вкупі зі згорненим цирковим наметом, із слонами й хижаками, з ковтачами вогню, клоунами й акробатами, з арабськими жеребцями, конюхами, приборкувачами звірів, балеринами, механіками, музикантами і з паном директором Браузеветтером вони мандрували з одного великого міста до іншого, мали успіх, заробляли гроші й раділи принаймні разів двадцять на день з того, що вже не живуть у Піхельштайні.
У Стокгольмі знайшовся Максик. Він був такий малесенький, що медична сестра мало не вихлюпнула його з водою після купання в раковину. На щастя, він загорлав так, наче його різали, і врешті все скінчилося добре. Палатний лікар довго роздивлявся його крізь збільшувальне скло, врешті усміхнувся і сказав:
— Який гарний і дужий хлопчик! Вітаю вас!
Коли Максикові виповнилося шість років, загинули його батько й мати. Сталося це в Парижі, зовсім несподівано, зненацька. Якось вони піднялися ліфтом на Ейфе-леву вежу, щоб помилуватися гарним краєвидом. Та коли вони стояли на найвищій площадинці, нараз знявся страшенний вітер, здійняв їх угору і за мить4" кудись поніс!
Інші відвідувачі, які були куди вищі й дужчі, щосили вчепилися в поруччя парапету.
Але з Ву Фу і Чін Чін сталось отаке. Всі тільки бачили, що вони міцно трималися за руки. А тоді щезли за обрієм.
Наступного дня газети оповістили: "З Ейфелевої вежі вітром знесло двох малих китайців! У розшуках брали участь навіть вертольоти, та їх не знайдено! Тяжка втрата для цирку Штільке!"
Найтяжчою втрата була, звичайно, для Максика, який дуже любив своїх батьків. Скільки дрібнесеньких сльозинок пролив він у свої дрібненькі носовички!
А за два тижні дві чорні китайські кіски, які знайшов португальський пароплав в океані за Канарськими островами, були поховані на кладовищі в скриньці зі слонової кістки. З великого горя Максикові хотілося і самому померти.