Обличчя в покоївки набуло таємничого виразу.
— Може, пана професора збираються шантажувати? — прошепотіла вона.— І віддадуть йому Максика тільки тоді, як він уночі покладе грубий пакет із грішми в дуплясте дерево? Таке буває.
Директор готелю стенув плечима.
— Тоді бандити мали б зателефонувати чи негайно надіслати листа!
— Або вони просто якісь божевільні,— жваво вела далі покоївка.— Таке теж буває. На це ради нема.
Хто знає, скільки б вона ще висловила припущень, якби раптом до кімнати не влетіла Роза Марципан і зі словами "Мій бідний Йокусе!" не кинулася, схлипуючи, професорові на груди.
За нею ішов рівною ходою пан директор Браузеветтер. Він скинув циліндр, але на руках мав, як завжди — крім як улітку,— лайкові рукавички. Сьогодні вони були сірого кольору. Чорні рукавички він надівав тільки на похорон, а білі — під час веселих чи врочистих подій. До кольору рукавичок він ставився дуже поважно.
— Любий пане професоре,— сказав він,— ми глибоко вражені тим, що сталося, і я передаю вам співчуття всіх колег. На загальних зборах ми за десять хвилин одностайно діцшли згоди не виступати, поки до нас знову повернеться Чоловічок. Доти цирк Штільке буде зачинено.
— Це допоможе? — спитала покоївка. Директор Браузеветтер скоса зиркнув на неї.
— Насамперед це очевидний вияв дружби й солідарності, моя люба!
— І це може зарадити,— додав комісар Штайнбайс.— Бо посилить загальну уважність.
Роза Марципан трусонула кучерями:
— Тут може зарадити тільки одна людина. Директорові готелю очі на лоба полізли:
— Хто саме?
— Ти слушно кажеш,— мовив Йокус до Рози.— Він наша єдина надія.
— Хто ж він? — перепитав директор готелю. Роза Марципан сказала:
— Сам Максик!
Коли Чоловічок отямився, в голові йому ніби джмелі гули. Він, правда, лежав у сірниковій коробці. Але лампа на стелі була якась інша. Де ж це він?
З радіоприймача лунала танцювальна музика. В повітрі плавав тютюновий дим. І раптом якийсь неприємний чоловічий голос буркнув:
— Поглянь-но, Отто, ЧИ карлик нарешті прокинувся. Ніхто й не ворухнувся, і той самий голос сердито
додав:
— Ти що, чекаєш від мене письмового наказу?
— Диви, який ти гарячий,— заспокійливо мовив інший голос.— Це шкодить здоров'ю, Бернгарде. Згадай про своє серце!
Тут відсунувся стілець, хтось важко підвівся й повільно підійшов ближче. Мабуть, то був чоловік на ім'я Отто.
Максик заплющив очі і почав спокійно дихати. Він відчув, як над ним нахилились. Отто важко сопів, і від нього тхнуло, як із тютюнової крамниці, що стоїть біля горілчаного заводу.
— Малий іще спить,— сказав Отто.— Сподіваюсь, ти не забагато ефіру дав йому нюхнути, любий Бернгарде. Бо тоді сеньйор Лопес звелить якомусь із своїх хлопців зняти з тебе скальп!
— Припни язика! — гримнув Бернгард.— Я маю письмову угоду...
В цю мить у радіоприймачі урвалася танцювальна музика і якийсь третій голос оголосив:
— Увага, увага! Повторюємо важливе повідомлення!
— Хай мене чорти візьмуть, коли це не поліція...— почав був Отто.
— Тихо! — зашипів Бернгард. Затамувавши віддих, Максик наставив вуха.
— Як ми вже розповідали,— сказав голос із радіоприймача,— у передобідній час був викрадений із готельного номера усім вам відомий Чоловічок. Злочинець убрався у кельнерську куртку. Цю білу куртку знайдено. Кримінальна поліція просить у населення дійової підтримки. Професор Йокус фон Покус збільшив нагороду до п'ятдесяти тисяч марок. Усі відомості, які можуть допомогти нам, просимо надсилати до радіоцентру або просто комісарові кримінальної поліції Штайнбайсу. Цирк Штіль-ке оголошує, що вистави на певний час припиняються. Кінець повідомлення.
І знову залунала музика.
За якусь мить почувся шанобливий голос Отто:
— Під три чорти! Цей Йокус-Покус взявся до діла. П'ятдесят тисяч? Ці гроші можна легко заробити. А ти як гадаєш, Бернгарде?
— Ти завжди був йолопом,— почувся Бернгардів голос.— П'ятдесят тисяч? Заради цього не жертвують становищем.
— Гаразд,— промимрив Отто.— Просто мені сяйнула думка...
— Такій людині, як ти, жодна думка взагалі не може сяйнути,— суворо відказав Бернгард.— Залиш це мені, зрозуміло? Ну, я пішов телефонувати.— Він енергійно відсунув стільця.— А ти наглядай тим часом за карликом.
Коли двері до кімнати зачинилися, Максик наважився трохи розплющити очі. За брудним столом сидів великий лисий чоловік, розглядаючи проти світла порожню пляшку. Отже, це був Отто!
— Спрага гірша, ніж туга за батьківщиною,— сказав Отто сам до себе і стукнув пляшкою об стіл.
"Тепер або ніколи!" — вирішив Максик і удав, ніби прокидається. Він так крутнувся, що сірникова коробка мало не перекинулася.
— Пробі! Де я? — крикнув малий.
Він розпачливо озирнувся навколо, жалібно застогнав і затулив собі рота обома руками. Максик діяв, як блискучий артист.
Геть спантеличений Отто схопився із стільця й люто прошипів:
— Заткни пельку, щеня погане! Та Максик щосили кричав:
— Я хочу знати, де я опинивсь. Як ви зі мною розмовляєте? І хто, власне, ви такий? На поміч, Йокусе! На по-о-оміч!
Він кричав так голосно, сподіваючись, що хтось поблизу його почує. Та ніхто й не ворухнувся, ніхто його не чув. Крім цього п'яного голомозого Отто.
— Як ти ще загорланиш, я заклею тобі рота лейкопластирем,— розсердився Отто.
— Мені не подобається ваш тон,— відказав Максик.— Викличте мені, будь ласка, таксі.
Від цих слів на Отто напав сміх. Точніше то був суцільний напад сміху, кашлю, чихания й задухи. Здавалося, він от-от лусне. Та він все-таки не луснув. Нарешті Отто трохи заспокоївся, витер собі сльози з очей і, важко зводячи дух, прохрипів:
— Таксі? А може, щось інше, добродію? Бернгард пішов саме довідатися про літак.
Розділ вісімнадцятий
ХТО КУПИВ БІЛУ КБЛЬНЕРСЬКУ КУРТКУ? СТРАШЕННА ВЕРЕМІЯ В "ЗОЛОТОМУ ПОРОСЯТІ". ПОВІДОМЛЕННЯ У ВЕЧІРНІЙ ГАЗЕТІ. ГОЛОМОЗИЙ ОТТО КРИЧИТЬ. ПОРОЖНІЙ БУДИНОК. БЕРНГАРД — НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИЙ. МАКСИК ОБСТЕЖУЄ ВНОЧІ ДИЯВОЛЬСЬКУ КІМНАТУ.
Білу кельнерську куртку хтось купив у центрі міста за два дні до того, як викрадено Максика. У крамниці для службового одягу. Це точно встановила поліція. У тій крамниці продавали фартухи для різників, шапки для кондитерів, лікарські халати, наколки для сестер-жаліб-ниць, комбінезони для землекопів, водолазні шоломи, нарукавники для бухгалтерів, наколінники для паркетників і бруківників, одне слово, це була чимала крамниця. І крамарі були надзвичайно люб'язні з кримінальною поліцією. Одначе хто купив білу кельнерську куртку і який вигляд мав той чоловік, вони не знали.