— Відвернути війну,— сказав Йокус.— Ліквідувати голод. Знищити хвороби, які досі мали за невиліковні.
— Ми обидва цього не годні зробити,— зауважив Максик.
Йокус кивнув головою.
— Ми обидва цього не годні зробити. Шкода. Наше мистецтво цього не сягає. Ми можемо тільки викликати в людях подив і сміх. На манію величі ми не занедужаємо.
Хоча завтра вранці всі газети тільки про нас і галасуватимуть.
— Справді?
— Вони просто шаленітимуть, хлопчику. Отак. А тепер — спати! Завтра нам рано підводитись.
І Йокус поклав голову на подушку.
— Мені здається, я зовсім не втомився,— озвався Чоловічок.
— Вельмишановний пане Піхельштайнер! — сказав професор.— Чи не будете ви такі ласкаві загасити свічку?
Максик захихикав і вимкнув світло.
— Отже, я знову маленький,— бурмотів він у темряві.— І коли ти поблизу, мені добре.
— Спи, спи!
— Ми обидва завзяті хлопці,— визначив Максик.— Хіба ні?
— Авжеж,— пробурмотів Йокус.— Завзяті хлопці й великі друзі.
— Великі? — здивувався Чоловічок.— Я малий, а ти теж не дуже великий, хіба як убираєшся у свій чарівний фрак.
— Спи, спи! — звелів професор і позіхнув так голосно, що навіть конвалії на балконі його почули.
— А як у тебе справи з марципановою дівчиною? — тихенько спитав Максик.
— Треба спа...
— Я вже сплю,— мерщій сказав Чоловічок і затулив собі рота й очі. Чи він справді відразу заснув, я не знаю. Бо, по-перше, в кімнаті було дуже темно. А по-друге, мене взагалі там не було.
Розділ чотирнадцятий
СЛАВА З САМОГО РАНКУ. ТЕЛЕФОННІ ДЗВІНКИ. ПЕРШИЙ ВІДВІДУВАЧ — ДИРЕКТОР БРАУЗЕВЕТТЕР. ГРОШІ — НЕ ГОЛОВНА РІЧ, АЛЕ НАЙВАЖЛИВІША З ДРУГОРЯДНИХ. КРОЛИК У ЧУЖОМУ ЦИЛІНДРІ. ГАЗЕТНІ ПОВІДОМЛЕННЯ Й ЧУТКИ.
Наступний день був надзвичайний. Максик прокинувся знаменитим.
Головний швейцар, який за свої сорок років служби в готелі дістав не тільки чималу плоскостопність, але й чималий досвід, уже вранці, о дев'ятій годині, сказав телефоністкам:
— Від такого успіху в голові може замакітритись, любі пані. Хлоп'я уславиться, як Пізанська вежа. Запам'ятайте мої слова!
— День і ніч пам'ятатимемо! — щиро запевнила панна Арабела, а інші дівчата захихотіли, прикривши долонями телефонні трубки.
Та сьогодні дівчатам не довелося довго сміятися. Телефони дзвонили безупинно. Світ хотів усе знати про Чоловічка. Якась надзвичайно схвильована пані навіть спитала, чи Чоловічок уже одружений.
— Учора ввечері я бачила його в цирку,— сказала вона,— і була просто зачарована. Він іще вільний?
— На жаль, ні,— відповіла панна Арабела.— Шість років тому він заручився з австралійською кронпринцесою. А та його не віддасть.
— Що йому робити у тих кенгуру? — засмучено спитав жіночий голос.— Я маю крамницю дитячого одягу. Це було б для нього куди корисніше. З'єднайте мене, будь ласка, з його кімнатою!
Панна Арабела заперечливо похитала кучерявою головою:
— Це неможливо, шановна пані! Нам не дозволено йому заважати. Краще напишіть йому листа. І не забудьте вкласти свою фотокартку. Юний пан дуже шанує вроду.
Звичайно, не всі казали по телефону такі дурниці. Та однаково сотні розумних абонентів потребували часу й нервів. Дівчатам на комутаторі та швейцарові біля дверей вже паморочилося в голові.
Тим часом Йокус і Максик сиділи на балконі й спокійно снідали.
— Не облизуй, будь ласка, ложку з джемом,— нагадав професор.
— Від сьогодні це вже дозволяється,— запевнив Максик.— Така славетна людина, як я, може це робити.
— У тебе якесь дивне уявлення про славу,— сказав Йокус.
Обидві горлиці сиділи на ящику з квітами. Кролик висунув голову між балконними ґратами. Для них трьох цей день, що приніс Максикові славу, був звичайнісінький, як усі інші.
Чоловічок весело підморгнув їм.
— Мінна, Емма і Альба,— перелічив він.— Бракує тільки Рози.
Тут у двері тричі постукали, і зайшов перший відвідувач.
То була не Роза Марципан, а пан директор Браузе-веттер. Однією рукою він скинув циліндр, а другою простяг ранкові газети.
— Успіх сенсаційний,— прокректав він й опустився на стілець.— Газетярі, хоч і не були на виставі, всі в шаленому захваті. Перед готелем позбиралося безліч цікавих. Ліфтер на рік постаршав. А швейцар загубив голову й не може її знайти.
Максик сміявся, а Йокус переглядав газети з першими короткими повідомленнями про величезний успіх його й Максика.
— Лавина помчала,— задоволено сказав він.
— І мчить уперед, пане професоре,— зауважив Брау-зеветтер.— Шкода, що нам доведеться розлучитись.— І він похмуро втупився в підлогу.
— Що-о-о?в— спитав Чоловічок.— Я нічого не розумію.
Браузеветтер провів рукавичкою по циліндру.
— Пан професор мене, звісно, розуміє.
— Авжеж,— і Йокус кивнув головою.
— Сьогодні вночі я й на мить не заплющив очей,— сказав Браузеветтер і поставив циліндр собі під стілець.— Я рахував і рахував. Нічого не виходить. Не можна, мабуть, сказати, що цирк Штільке нічого не вартий, він здавна користується у фахівців і глядачів авторитетом. Але від учора ви обидва стали світовими зірками, а їх я не спроможний оплачувати.
— Але ж ви ще не знаєте нашої вартості,— заперечив Йокус.
— Ні. Та я не сьогодні народився. Я знаю, які суми вам запропонують інші антрепренери. З ними я не можу конкурувати. Бо я солідний підприємець. Якийсь інший директор, можливо, подумав би: "З такими світовими зірками в моєму цирку щовечора буде аншлаг, навіть якщо я вижену на вулицю родину Бамбусів..."
— Ні! — вигукнув Максик.
— "Або якщо я продам слонів у зоопарк..."
— Ні! — вигукнув Максик.
— "Або коли я вижену з роботи ковтачів вогню і трьох сестер Марципан..."
— Ні! — сердито закричав Максик.— Не робіть цього!
— Та я й не зроблю,— з гідністю пояснив директор Браузеветтер,— і саме тому нам доведеться з вами розлучитись.
— Розкрийте свої карти! — сказав Йокус.— Скільки ви можете нам платити?
— Учетверо більше, ніж дотепер. Але інші запропонують вам у десять разів більше.
— Та ні,— заперечив Йокус,— у двадцять разів більше. Сьогодні вночі я теж трохи рахував. І ви, шановний пане директоре, можете нам платити більше, ніж учетверо, не закладаючи в ломбарді свого циліндра чи двох слонів.
— Скільки?
— У п'ять разів більше.
Директор Браузеветтер страдницьки всміхнувся: