— Не переймайся тим,— сказав Йокус.— Ти ж іще така молода.
— Звичайно,— погодилася вона.— І марципани довго залишаються свіжими.
За п'ять хвилин хтось біля них покахикав. То був кельнер.
— Щире вітання від Максика,— сказав він.
— Де ж малий? — крикнули обоє водночас. З переляку вони стали білі, як скатертина на столі.
— Нагорі в номері. Я відвіз його на ліфті. Він сидить на балконі, біля квітів, і просить вам переказати, що він дуже задоволений.
— Який жах! — пробурмотів професор, коли кельнер пішов.— А ми нічого й не помітили. Я поганий батько.
— Отже, саме на часі вас обох доглядати! — оголосила Роза.— Ця посада ще вільна? Я хотіла б знати.
— А хто ж стрибатиме на батуті? — спитав він. Роза всміхнулась.
— Я не маю наміру все своє життя перекидатись у повітрі. Я прагну тієї посади.
— Гаразд. Ви ангажовані,— відповів Йокус.
Розділ одинадцятий
МАКСИК НА ВАЗОНІ З КОНВАЛІЯМИ. ПАНІ ГОЛЬЦЕР ЧХАЄ. У ЛІКАРЯ, ЩО ЛІКУЄ НЕЗАДОВОЛЕНИХ ЛЮДЕЙ. ЧОЛОВІЧОК ВИРОСТАЄ І СТАЄ ВЕЛЕТНЕМ. ВІН БАЧИТЬ СЕБЕ В ДЗЕРКАЛІ. ДРУГИЙ ЧУДОДІЙНИЙ НАПІЙ. НАЙЗВИЧАЙ-НІСІНЬКИЙ ХЛОПЕЦЬ.
Тим часом Максик сидів на балконі, на білому фаянсовому вазоні з квітами. Вранці готельний садівник посадив у вазон двадцять конвалій, бо знав, що це улюблені Максикові квіти.
— Чи існує вірш про пахощі конвалій? — спитав колись хлопець. Однак ані Йокус, ані садівник цього не знали.
— Мабуть, цей вірш так важко написати, як зробити ~ підряд чотири сальто,— запевнив Йокус.
— Такого сальто взагалі не буває! — вигукнув Чоловічок.
— Авжеж. У тому-то й річ,— відповів Йокус.
Як уже було сказано, Максик сидів на вазоні з квітами, прихилившись до ніжно-зеленого стебельця. Він дивився на дзвіночки конвалій, дихав пахощами, які навіть поет не може описати, і думав про життя. Люди часом це роблять. І хлопчики. І Максик теж.
Він думав про своїх батька й матір, і про Ейфелеву вежу, і про Йокуса і Розу Марципан, про переплутані фраки і про клоуна Фернандо, про розтрощений батіг Галопінського і про помочі пана Кістяка, про гучний цирк, і про тихенькі дзвіночки конвалій, і про... і... і... Тоді він заснув, і йому приснився сон.
Він біг, малесенький хлопчик біг нескінченною вулицею з численними крамницями, гублячись серед черевиків і чобіт, від яких не було порятунку. Життя його опинилось у небезпеці.
Перехожі поспішали, вони не бачили Максика й швидкою ходою мчали повз нього і над ним, а він, настраханий їхніми підошвами й підборами, біг зигзагом по тротуару.
Часом він чимдуж тулився до стіни якогось будинку, аби трохи віддихати, а тоді мчав далі. Серце йому калатало аж у горлі.
Якби його розтоптали, то ніхто б цього й не помітив. І Йокус марно шукав би свого Максика. Ото вийшов би якийсь двірник із мітлою, замів би його разом із газетним папером і недокурками сигарет на лопату та й кинув у смітниковий візок. Який сумний і ранній кінець спіткав би юного артиста!
Ой! Знову на нього насувається пара важких чобіт. В останню мить Чоловічок стрибнув убік. Але мало не потрапив під гострий підбор жіночого черевика.
У розпачі Максик стрибнув щосили вперед і вчепився в край якогось пальта. Він поліз угору і всівся на широкому комірі.
Комір належав драповому пальту. А драпове пальто належало жінці. Вона не завважила, що тепер іде вже не сама, і Максик міг спокійно її роздивитись.
Жінка була немолода, з приємним обличчям. Вона несла торбину з різними пакунками. Часом вона зупинялася біля якоїсь вітрини і розглядала, що на ній виставлено.
Нараз жінка чхнула і голосно сказала сама до себе: — Бувай здорова, пані Гольцер! Максик мало не засміявся.
Поки вона стояла перед вітриною, вивчаючи ціни на рушники, скатертини, носовики й серветки, Чоловічок знічев'я читав таблички на дверях поруч із вітриною. На них значилися: і грязелікарня для невимитих дитячих рук, і будинок відпочинку для понадкушуваних медовиків, і лікар.
Прочитавши про нього, малий затамував віддих. Невже справді є такий лікар? На табличці стояло:
Радник медицини Док. мед. КОНРАД ВАКСМУТ лікує незадоволених людей. Прийом велетнів і карликів безкоштовний.
Години прийому: весь час.
2-й поверх ліворуч.
Раптом жінка ще раз чхнула.
— Це на гарну годину,— сказала вона.— Бувай здорова! — І знову глибоко набрала повітря та чхнула.
— Будьте здорові, пані Гольцер!
— Щиро дякую,— радісно відповіла вона. Тоді схаменулась, огледілася навколо і спитала: — Хто побажав мені здоров'я?
— Я! — весело вигукнув Максик.— Але ви не можете мене побачити, бо я заввишки з п'ять сантиметрів і сиджу на комірі вашого пальта.
— Дивись не впади! — занепокоїлася вона і ступила ближче до дзеркальної вітрини.— Здається, я тебе вже бачу. Хлопче, хлопче, який же ти маленький! Такого не щодня зустрінеш! Хочеш піти до мене додому? Ти зголоднів? Стомився? Чи не болить тобі живіт? Хочеш, я покладу тобі вдома грілку?
— Ні,— відказав Максик.— Ви дуже славна людина. Я б тільки просив вас віднести мене на другий поверх ліворуч і подзвонити лікареві Ваксмуту. Я до тих дзвоників не можу дотягтися.
— Тільки й того? — здивувалася пані Гольцер, увійшла в парадні двері, важко піднялася сходами на другий поверх і натисла на дзвоник.
Тут вона прочитала табличку.
— Де таке чувано? Фахівець, що лікує незадоволених людей? — Вона засміялася.— На мені він не забагатіє! Гадаю, що той чоловік може...
Вона не встигла сказати, що, на її думку, може радник медицини, як двері розчинились і вони побачили літнього пана у білому халаті, обличчя в нього геть позаростало волоссям. Він уважно оглянув пані Гольцер з голови до ніг і похитав головою.
— Ви, либонь, помилилися дверима? — похмуро спитав він.— У вас такий задоволений вигляд, що в мене голова заболіла.
Жінка засміялась йому просто в вічі.
— Ой, ви схожі на отруйний гриб! — крикнула вона.— Вам треба піти до лікаря! Приміром, до лікаря Вакс-мута!
— Безнадійно! — пробурмотів він.— Я можу зарадити всім людям, тільки не собі.
— Отакі вони, лікарі! — оголосила пані Гольцер і хотіла ще щось додати, та раптом знову чхнула.
— Будьте здорові, пані Гольцер! — сказав Чоловічок. Радник медицини витріщив очі.
— Сто чортів,— буркнув він,— оце пацієнт на мій смак! Він миттю схопив Максика і грюкнув дверима перед