— Вам не боляче?
— Ні,— пробурмотів доктор, оглядаючи черевик, що тримав у руках,— але десь подівся звідси шнурок.— Він нахилився до другого черевика, що був на нозі.— І тут шнурка немає!
— І часто це у вас трапляється? — співчутливо спитав Йокус.— Отак, без шнурків, ви виходите з дому?
Люди знову почали хихотіти.
— Безглуздя! — прогугнявив Горнбостель.— Чи я вже такий дурний?
— На щастя, я можу вам допомогти,— сказав Йокус.— Я завжди маю запасні шнурки.— Він витяг з кишені пару шнурків: — Прошу!
— Вони мені ні до чого. Мені потрібні чорні шнурки, а не коричневі.
— Я маю і чорні,— мовив Йокус і сунув руку до іншої кишені.— Ось, прошу. Що сталося? Шнурки не дуже чорні? Але чорніших вже немає.
— Ви страшенний шахрай! — крикнув доктор Горнбостель.— Це ж мої власні шнурки!
— От і гаразд,— сказав професор.— А що мені робити з коричневими? Можливо, панові Кістяку вони знадобляться?
— Мені? — спитав той.— Навіщо? Правда, черевики в мене коричневі, але...— Він передбачливо зиркнув, перегнувшись над черевом, на свої коричневі черевики сорок восьмого розміру і стенувся.
— Гей, гей! — голосно гукнув він.— Мої шнурки теж зникли! Ану, давайте їх сюди! Бо я ж і додому не втраплю! Щиро вдячний, маестро Довгі Пальці! Чого б вам не стати кишеньковим злодієм? Протягом місяця ви перетворилися б у мільйонера.
— Але тоді я не зміг би вночі спокійно спати,— відказав професор.— А сон — річ дуже важлива.
— Як на мене,— довірливо пояснив товстун,— я міг би спокійнісінько спати, коли б мав мільйон.
Та він не встиг розкрити свою чорну душу — його перепинила маленька спритна дівчинка, яку ми вже знаємо.
— Глянь-но, мамусю,— нетерпляче вигукнула вона,— у другого чоловіка раптом щезла краватка!
Дві тисячі глядачів утупились у пана адвоката доктора Горнбостеля, а той рвучко схопився за комір своєї сорочки. Справді, його гарна шовкова краватка щезла! Увесь цирк зайшовся реготом, а пан Горнбостель розгнівався.
— Годі жартувати! — спохмурнів він.— Негайно розшукайте й поверніть мені краватку.
— Вона лежить у вашій нагрудній кишені, вельмишановний пане докторе! — сказав Йокус.
Тоді він подав обом панам руку і щиро подякував їм за участь у виставі.
— Нема за що,— відповів товстун Кістяк.— Але ж відпустіть мою руку. Бо ви можете і її в мене поцупити!
Він почалапав до свого місця, обережно, щоб не загубити черевиків. На півдорозі він нараз спинився і сказав:
— Чого це штани в мене сповзають? — Він розстебнув піджака й жахнувся: — Мої шлейки! Де мої шлейки?
— Та невже зникли? — спитав Йокус.— Може, я ненароком?..— Він помацав себе по кишенях і щиро здивувався: — Тут, здається, щось є... Хвилинку, любий пане Кістяк, я навіть не можу уявити, щоб я... Та все ж... Я такий неуважний...— І вже він піднімав угору пару шлейок.— Ось вони!
Глядачі аж лягали з реготу. Та вони зареготали ще дужче, коли доктор Горнбостель, пов'язавши свою шовкову краватку, нервово розстебнув піджака й переконався, що шлейки на ньому. Він полегшено відітхнув і витер собі лоба, бо зі страху той зросився холодним потом. Узявши черевика, об який був перечепився, доктор пошкандибав до свого місця в першому ряду.
Оркестр заграв туш, сурмачі грали фальшиво, бо й досі сміялися. Товстун Кістяк одержав свої шлейки. А професор Йокус фон Покус елегантно вклонився.
— Чоловічок і я, ваш покірний слуга,— сказав він, усміхаючись,— вдячні вам, шановні глядачі, за вашу надзвичайну уважність.
Усі зааплодували й загукали:
— Браво!
— Чудово!
— Надзвичайно!
Доктор Горнбостель, щойно сівши, відразу схопився з місця і крикнув, розмахуючи руками:
— А наш заклад? Ви винні мені сотню марок! Професор дав знак пану директорові Браузеветтеру,
який стояв, сяючи усмішкою, край манежу. Той подав знак далі. І раптом знизу повільно піднялася довкола ґратчаста загорожа, якою відокремлюють манеж від публіки, коли випускають хижих звірів.
— Тепер я покажу вам Чоловічка, що його я вчу на чарівника. Можете переконатися, що він справді існує! А грати підняли для того, щоб ви з подиву не розчавили його й мене.
Тоді професор звернувся до пана Горнбостеля:
— Отже, ви програли заклад! Та вам не треба передавати мені купюру в сто марок. Я вже взяв її з вашого гаманця. Порахуйте гроші, будь ласка!
Доктор Горнбостель порахував гроші і впав на своє місце, прошепотівши:
— Справді!
Йокус дістав Максика зі своєї нагрудної кишені, високо підняв його і крикнув:
— Дозвольте познайомити вас із Чоловічком! Ось він! Глядачі посхоплювалися з місць, із гуркотом збігли
східцями вниз і, штовхаючи один одного, притислися обличчями до ґратчастої загорожі.
— Ось він, ось! — кричали вони.
— Я не бачу!
— Та ось!
— Де саме?
— На долоні в професора!
— Ой, який малий. Завбільшки з сірник!
— Хто міг би в таке повірити!
А Максик сміявся і махав глядачам рукою.
Розділ десятий
МАШИНА ІЗ СИНЬОЮ БЛИМАВКОЮ. МАКСИК СТАЄ АСИСТЕНТОМ ЧАРІВНИКА ОПЛЕСКИ З ДВОХ ПРИЧИН. ГАЛО-ПІНСЬКОМУ ПОТРІБЕН НОВИЙ БАТІГ. РОЗА МАРЦИПАН ПАДАЄ ПРОФЕСОРОВІ НА ГРУДИ. МАКСИК ЇХ ВІТАЄ.
Успіх був неймовірний, і глядачі заспокоїлися аж тоді, коли до цирку прибула поліційна машина з сиреною й синьою блимавкою. В неї посідали професор, Максик, обидві горлиці й кролик Альба. Машина закривуляла вулицями, позбавляючись автомобілів, які поспішали за ними, і під'їхала до готелю.
Трохи згодом Йокус і Максик сиділи в Червоному Салоні готелю, замовивши дві кави з вершками, трохи віддихалися, розгледілись довкола й засміялися.
Старший кельнер, перш ніж замовити їм каву, повісив на дверях табличку: "Просимо не заважати!" Він теж уже чув про той сенсаційний успіх.
— Ну, ти був задоволений мною? — нерішуче спитав Максик.
Професор кивнув головою.
— Ти дуже чисто попрацював. А знаєш, я збирався зачекати ще кілька місяців.
— Але ж могло статися казна-що,— крикнув Максик.— Ми ж не могли взяти на себе провину за той ганебний випадок з твоїм фраком.
— Отаке свинство! — вилаявся професор і торохнув кулаком об стіл.— Галопінський наче глузду позбувся. А бідний кінь!
— А наш бідолашний кролик! — нагадав Максик.— Я боявся, що він з переляку помре.
— Ти аж потом умивався? — спитав, усміхаючись, професор.