— Я хоч технічесько, можна сказати, й неграмотний, а все ж таки у книжці вичитав, що ми й досі видуваємо пляшки точнісінько, як видували колись єгипетські раби. Виходить, що ми хоч і завоювали для робочого волю, а рабської праці ще не позбулись.
— Машини треба ставити, Митричу, перекидати гуту треба.
— Та ти так зразу не блискай. Що значить машини?
— А ти своїм животом скільки видмеш?
— Я? Зрівняв! Я й тисячу видму, а от коло мене стоїть Ганджуля, так той і кашляє, і чхає, і, вибачте на слові, весь аж потом сходить, а більше семи сотень не видме. Скажена робота.
— От бачиш, а єсть така машина, "Лінча" називається, так та за день викидає сім тисяч пляшок одна в одну, і людей майже зовсім не треба.
Митрич роззявив рота, схилив набік голову і глянув на Свира так, ніби перед ним стояв не директор, а якийсь фокусник.
— Сім тисяч, кажеш? А хто ж біля неї ходитиме? Ти не знаєш, як в нас колись один видумав таку форму, що сама викидала. Ну викидала-викидала, доки й самої на смітник не викинули. Уже ж ти Софрона не перевчиш або хоч і мене? Тридцять років уже як дуємо.
— Перевчимо, аби тільки хотіли,— відказав упевнено Свир.— І до школи, якщо хочеш, пошлемо.
— Ні, годі, мені вже ближче до Автопома.
Чутка про те, що Свир щось затіває знову, рознеслась по всій гуті, як дим. Говорили про нові машини, про перебудову корпусів, але до пуття про це ніхто сказати не міг. Сам Свир на той час поїхав до столиці. Ті ж відомості, що їх добув Митрич, були занадто обмежені і тільки давали простір для фантазії. Комсомольці раділи, Софрон лаявся, а Митрич розгубився.
Свир повернувся із столиці з інженером. Він уже був немолодий, звали його Михайло Іванович.
Митрич зразу ж звернувся до нього з своїми сумнівами:
— Ви людина освічена, кажуть, і раніше працювали на гуті, скажіть же, як воно буде, коли поставлять нам машини. Що ж тоді будуть робити наші склодуви? Люди, можна сказати, з цього тільки й живуть.
— Командуватимуть машинами,— відказав інженер,— як ними тепер командує майстер.
— Легко сказати: командувати. Вам-то добре, що вас змалку вчили, а постав мене командувати, так я ту машину зразу в гроб зажену.
— Вивчишся. Аби охота. Митрич зітхнув:
— Що ж охота, а чи голова в мене соответственна? Або взяти Софрона. Він на ту букву дивиться тобі, як на вошу. От і вивчи його.
Комсомолець Васюта Малай, що слухав їхню балачку, попросив інженера розповісти про машини на загальних зборах. Інженер погодився.
Митрич стояв розгублений і все ще замислено длубав чорним пальцем у сивому покосі бороди, а коли інженер пішов із цеху, він наздогнав його аж біля воріт і, ніяковіючи, сказав:
— А все-таки, Михаиле Івановичу, не віриться мені, щоб і в нас таке можна було запровадити. Наука потрібна. Мабуть, не той.., не погодяться. Пробували вже машини.
На зборах Свир, перше ніж почати своє слово, обвів робітників примруженими очима й хитро посміхнувся.
— Я, товариші, буду за живий вопрос задівати.
— Задівай! Такий ти вже, мабуть, уродився,—сказав Митрич.
Біля нього стояв старий Ганджуля і купка молодших майстрів. Софрон із своєю компанією топтався позаду.
— Треба механізувати гуту, товариші!
— Тут і одної машини ніде приткнути.
— Правильно, Митричу, ця.гута вже віджила своє. Раз життя пішло на нову лінію, значить, і працювати треба по-новому.
— Для тебе вже мало цього? — гукнув Софрон.
— Мало, товаришу Софрон. І для вас мало. У нас же з вами тепер яке господарство. Аж до Тихого океану!
Софрон блимнув очима з червоними прожилками, оглянувся на сусідів, чи й інші чули? Таке сказав: "До Тихого океану!" Але люди зосереджено обдумували почуте. Не знайшовши більше що відповісти, він буркнув, аби його було зверху:
— Балакай!
— Далі так працювати не можна. Ми ж на збитки робимо. Виходить, аби тільки щиталось, що є гута, а користь державі яка від цього?
— Нехай держава й робить нові гути.
— Держава допоможе, а коли ми свідомі, так мусимо самі взятися. Це ж для нас робиться, а не для якихось там капіталістів... Чи ви і досі цього не розумієте?
Хлопці, що гуртувалися біля Васюти Малая, збуджено загомоніли, замахали руками.
— Правильно каже товариш Свир! — подав голос Ма-лай.— Правильно, про яке життя загадували, таке треба й робити!
— Щоб знову на пайок? — огризнувся Софрон.
— До цього нам не звикати, дядьку Софрон, а от як машина буде за вас працювати, не один пайок заробить.
— Така, як ото форма була! Ідіть десь-інде бавитись машинами, а ми годувались тим, що видували, будемо видувати і далі.
— Так уже бог створив — щоб хліб "у поті лиця заробляли,— підтримав його хтось з гурту.
— Злий ваш бог,— відказав Малай,— не згоден я дурно піт проливати, коли можна машину заставити. До біса розвалити цей курінь!
— Голови скоріше вам порозвалюємо, ніж ви гуту. Понаставляєте машин, а вони попсуються, та й дивися на них.
— Я гадаю,— сказав Свир,— що тут інша причина. Дехто боїться, мабуть, що тоді залишиться без роботи.
— А що ж, вірно. Софрон, приміром, зараз майстер, і непоганий.
— А підучиться біля машини — стане ще кращим. Всіх перевчимо, всіх до одного.
— Молодий ще дуже! — кричав уже гнівно Софрон.— Раз бельгійці не могли нічого вигадати, так куди нам, голоштанькам. Де ми грошей стільки візьмемо?
— Бельгійцям і без машин ти гроші заробляв 8.
— Ото ж бо: нема грошей, сиди й не рипайся!
— Може, ще й могоричу попросити?
— А що ж, було, й могорич ставили. Нам сили не позичати.
— Оцю силу коли з умом використати, так не одну, а десять гут можна перебудувати,— почулося від дверей.
Всі озирнулись. До столу йшов Василь Павлович, секретар окружкому.
— Чув, чув, товаришу Софроне, як ти та й *ще дехто будуєте соціалізм,— сказав він, обернувшись.— На бельгійців за чарку сил не шкода було, а як Радянська влада дає вам цілу гуту, цілу державу, так ліньки й пальцем поворушити? Ні, товариші, ми мусимо жити вже не тільки сьогоднішнім днем, а й заглядати вперед. Для того й революцію робили. Нам було важко, нехай буде дітям легше. Товариш Малай правильно ставить питання.
Митрич все ще мовчав, тільки перешіптувався з Ганджу-лею, але видно було, що з Софронових балачок і він був невдоволений.