Повія

Сторінка 121 з 157

Мирний Панас

— Хай дожидає. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб випустити.

Розмова стихла. З олтаря доносився голос попів, з криласа глухі заводи дякові. У церкві робилося душніше і душніше. Дим від ладану хмарами носився понад головами, синів у потемнілій оселі, з закапелків доносився кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вірую, потроху виходив З церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло Христі зовсім стало пусто. Титар ходив коло ставників і тушив недогарки. У церкві потемніло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною — образи так сумно і суворо визирали з іконостасу. Декілька жінок з малими-дітьми ставали кружка коло церковних врат; діти плакали, матері їх гойдали, шикали, Христі ставало не по собі, і вона намірилася, було, вийти. Повернеться — аж у стороні стоять дві жінки, і до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася.

— Ну що? — почулося.

— Панночка якась. З Колісником, що купив Кут, з губернії приїхала, — шептала Ївга.

— Пішов Колісник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дівка, що служила у місті, розказувала: різник, та й годі. Жінка його і досі живе у місті. З собою він її не бере. Де ж, вона зовсім проста, а він, бач, пан, — казала друга.

— Як мужиком був та жінка служила, то тоді її і треба було, а як запанував, то й жінки не треба, — увернула третя.

— Нащо йому жінка? Там, у губернії, багато є таких. Либонь, кажуть, він і має... Може, й се така, — догадувалася Ївга.

— О-о! Невже? Старий він.

— Старий! Баба розказуб, що тільки у нього і розмови, що про дівчат. З старих цих все лихо встає!

З гуком і брязком завіса на церковних вратах відкинулася в сторону, люди замолилися, розмова стихла. Злякані діти завели репет на всю церкву. Піп з чашею показався з олтаря, суворо на їх позираючи. "Co страхом божим", — почулося. І жіночки, нахиливши голови, підійшли до попа. Почалося причастя.

Христя одійшла до дверей. Духота і крик дитячий її геть-то діймали. А там, коло дверей, так хороше: вітерок легенький провіває, у двері видно — зеленіє цвинтар, сонечко крізь густу листву лип пробивається і опадає золотими плямами на траву — здається, мов хто розіслав зелений килим з жовтогарячими квітками. А на йому, як черви, народу: бігає дітвора, у холодочку дівчата розсілися, посилаючи бісики очима на прохожих парубків, поважно проходять жінки, чоловіки. Іде між ними тихий гомін; горобці на липах завели, мов жиди, свою джеркотняву і не дають слухати, про що гомонять люди. Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церкві голос попів. Чудно Христі: там, надворі, життя, справжнє життя, аж б'є, аж ріже у вічі, а тут обік з ним тиха сутанина... темний закапелочок, куди сховалася жива душа, щоб висповідатися перед богом. Вона замислилася, рівняючи одну до другої ці дві постанови людського побиту. Туди, до світу, тягли її молоді літа; там дитячі забави, людський гомін, все те, чим краситься і з чого складається життя, тут — німота темної могили, глухі вичити попові, тремтячий голос дяків, дим і морок — холодом обдавали душу, ніяк не припадали до її серця... І чого воно так: до того тебе тягне, а од сього — і святощі, та одбивае... Видно, трудне те спасіння.

— Батюшка поздоровляють вас з неділею і веліли піднести сю проскуру, — почула Христя коло себе.

Зирк — перед нею стоїть паламар і держе в руках олив'яну тарілочку З високою подзьобаною проскурою. Та се ж Федір Супруненко! Христя позирнула по церкві — увесь народ витріщився на неї. У неї в очах потемніло, ноги струснулися; не обіпрись вона об одвірки, певно, довелося 6 упасти — так те все несподівано випало. Червона, як сап'янець, краска облила її свіже лине. Вона стояла і не знала, що їй робити. Тоді тільки, коли вдруге переказав Федір наказ батющин, Христя узяла проскуру з тарілки. Федір пішов, і їй полегшало. "За кого вони приймають мене?" — думала вона, похнюпившись, щоб не дивитись ні на кого. Ті недовгі хвилини, які зосталися до кінця служби, здавалися їй за вік. Вона ні об чім уже більше не думала, аби скоріше скінчилася служба і щоб їй хоч надвір вийти прохолодитися, бо та прохолода, що йшла в двері, зовсім її не прохолоджала, а ця проскура наче прикувала її на одному місці.

Аж ось заметушились люди, заколихалися і повалили з церкви. Христя мерщій вискочила у бокові двері і пішла до брами, почуваючи, що стоока купа людей більше нікуди і не дивилася, як на неї. Господи! як би вона бажала у ту мить хоч провалитися крізь землю або покритися чорною хмарою, щоб тільки одвернуть від себе людські очі.

— А я вас давно вже жду, — стріла її коло брами баба Оришка. — Дивилася у церкві — не видно, та стала на сьому місці — уже ж, думаю, коли виходитиме, то не пущу.

— Ходімо, бабусю, он наша повозка, — каже Христя, поспішаючи, бо люди знову зступилися біля брами і витріщилися на неї.

— Та постійте, панночко. Я щось маю вам сказати, — зостановила її Оришка.

Христя стала, уставивши очі в Оришку.

— Тут у мене е родичка. Прохала до себе з церкви. Ми, було, вас піджидали, а потім вона побігла уперед приготовитися. Може, ваша ласка — зайдете до неї в хату. Вона рада буде, і ви побачите, як на селі люди живуть.

— Добре, добре. Ходімо ж скоріше, — одно приспічуе Христя і пішла вперед, 3а нею Оришка — ковиль, ковиль! — і трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата.

— Оці ще мені балахони! Бодай їх! — ремствувала Оришка, доходячи до повозки, де Христя уже сиділа.

Поки ж ще Оришка злізла та вмостилася, Христя аж совалася, дожидаючи. Ось і Оришка сіла. Поїхали... Слава богу! Христя, мов з тюрми вирвалася, аж легше зітхнула.

VII

— Стій, Василю, стій! — гукнула Оришка, коли вони пробігали улицею.

— А що там, розгубилися? — спитав Кравченко, зупиняючи коня.

— Ні. Приверни лиш он до тії хати. Бачиш, молодиця на воротях стоїть. То моя племінниця. Заїдемо. Певно, ти нічого не їв, то й підкусиш там. І панночка, спасибі їм, обіцяли зайти.

Христя глянула — на воротах стояла Горпина. "Eгe, — подумала вона. — Так се он куди мене баба завезла. Певно, знає, бісова відьма, хто я, та тільки вдає так..." I Христя прикро подивилася на Оришку.