Переїхали улиці, виткнулись на майдан. Ось і церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осіла — зовсім і не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як і давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як і колись, кругом церкви біліє, мов хто прослав сувой білого полотна. І люди снують... он дівчата у холодочку розсілися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дітки граються на травиці. Христю так і потягло туди. Як тільки Невіра зостановився біля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза і, як метелик, полинула через браму.
— Дивись, що воно? — почула вона іззаду і спереду себе, і сотні цікавих очей уставилися на неї.
Христя, не примічаючи нічого, пройшла прямо у церкву. Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступилася; червона спідниця і оксамитна корсетка потонули у морі білих свиток та синіх халатів бабів та молодиць.
— Що воно таке? Де вона взялася? — заходило глухе шептання по церкві. Всі дивилися і дивувалися, не знаючи, де така мальована пташка взялася.
А Христя пішла і пішла, все вперед та вперед. Темна сутанина церкви, морок закапелків напрямляли її туди, до притворів, де перед старим поблідлим обличчям ікон цілими снопами горіли жовті шагові свічечки. Вона стала вже тоді, коли далі не можна було іти. Перед нею чималий ставник палав огнем; за ставником висіла ікона божої матері. Жовте лице її здавалося від світу свічок ще жовтіше, от так, як у мерлої людини. Одні чорні очі пестливо дивилися на свого невеличкого сина, що сидить у неї на руці, приткнувшись кучерявою голівонькою до лона. І в його жовте личенько, устоньки тільки червоніють та оченята так задумано дивляться на людей. Христю обняв якийсь потайний острах від того задуманого погляду, і вона, перехрестившись, опустилася на коліна.
Вона недовго молилася. Той самий дяк, що ще малою його чула, завів своїм охриплим голосом боже поспів'я, і їй закортіло його побачити. Ударивши скільки поклонів, вона підвелася і пішла до титаря, де продаються свічі. Дорогою побачила і дяка: такий же низенький, сухий, і в одну косу волосся заплетене, тільки тепер та коса стала у його коротша і тонша. Підійшовши до титаря, вона стала збоку, бо біля його багато народу натовпилося.
— Ну, чого ви згуртилися, мов вівці! Гетьте! Проходьте! Може, кому кращому від вас нужніше!.. — гукав титар на людей, розпихаючи їх, без сорому казка, руками.
— Пожалуйте... Вам скільки і яких? — любенько замовив титар до Христі. Христя глянула — та се ж Карпо Здір, їх сусід. Він, він, і голос його, і обличчя — тільки товсте та біле воно у його стало, і сам Карпо потовстів і підріс наче. У синьому сукняному каптані, розчесаний не по-селянському, а у проділ, він визира таким поважним-заможним.
Христя узяла у його аж п'ять білих свічечок, заплатила сороковку і мерщій пішла собі, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, і до ставника пробираючись, і свічі становлячи, все наче перед своїми очима уздрівала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. Бажала б і розпитатися, з чого і від чого вони так розбагатіли, тільки коли б так, щоб її не пізнали. Думаючи про се, вона незчулася, як поліпила до одного ставника трохи не всі свічечки, одна одним тільки і зосталася у її руках. Христю наче варом обдало, як зобачида вона ту свічку, і хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матір'ю.
— Хто се така пишна? Не знаєте, моя матінко? — почула вона ззаду себе жіночий голос.
— Не знаю, — одказав другий.
— А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.
— Бог його знає, що воно. Не вгляділа, де і взялося. Та убор сей як їй личить.
— Се ви про ту? — почувся третій голос.
— Еге ж.
— Бабу Оришку знаєте? Відьму... З нею, кажуть, приїхала.
— То се, може, дочка її?
— Яка там у гаспида дочка?
— А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.
— А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини — вона бабі якоюсь родичкою доводиться.
— Племінниця рідна. Стара з матір'ю Горпини — рідні.
— От би і послати до баби розпитатися, що воно. Дяк охриплим голосом завів херувимську — всі чимдуж замолилися; замолились і жінки, що стояли позаду Христі, і розмова стихла.
Після херувимської народ сунув до притвору підставити голову під перенос.
— Он-он і Горпина пішла, — знову почулося ззаду Христі.
— Вона, вона. Постійте, я піду попитаюся, — і повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула — чорна, висока і товста молодиця у синьому халаті і в жовтогарячому платку пройшла повз неї... "Та се ж чорна Ївга! Це та, Тимофіева... Товста та пиката яка стала. Що, коли 6 вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздрості, мабуть, ще б дужче почорніла", — подумала Христя.
Ївга приткнула свою здоровенну голову між двох жінок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга — суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, і Христя запримітила, як її очі стрільнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очі позападали, ніс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.
Перенос скінчився. Піп з чашею пішов ув олтар, за ним із здоровенною свічкою, тільки на другі двері, пройшов паламар. Христі лице його здалося таким знайомим... Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом "даря" піднімав, і народ, хрестячись, подався назад.
— Казала, розпитає баби та й скаже, — почувся знову ззаду Христі голос Ївги.
— То-то ж, не пропусти як-небудь її.
— Ні, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.
— А цікава ся Ївга, і — цікава! — почулося через скільки часу.
— Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловік у москалі пішов.
— А їй і горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покійної Хіврі все добро перейшло до неї. Мені дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу.
— Дума, може, коли буде їй годити, то після смерті старого і їй шо-небудь перепаде.