Половина столиків була зайнята. Пройшовши через три зали, я опинився на терасі; звідти виднілися великі бульвари з нескінченними потоками глідерів; вдалині, як гірський масив, голубів, сягаючи аж до хмар, вокзал Терміналь.
Я замовив обід.
— Який? — запитав робот. Він хотів подати мені меню.
— Все одно, — відповів я. — Звичайний обід.
І лише почавши їсти, я звернув увагу на те, що столики навколо мене вільні. Підсвідомо я шукав самотності. Я навіть не знав про це, як не знав і того, що саме я їм. Я вже не був певний, чи добре те, що надумав. Канікули — ніби хотів сам себе винагородити, коли вже ніхто інший про це не подумав. Нечутно наблизився робот-офіціант.
— Ви Брег?
— Так.
— У номері вас чекає гостя.
— Гостя?
Одразу ж я подумав про Наїс. Допив темну пінисту рідину і підвівся, спиною відчуваючи чужі погляди. Непогано було б підкоротити себе хоч сантиметрів на десять. У моєму номері сиділа молода жінка, якої я ніколи раніше не бачив. Сіра пухнаста сукня, червоний шарф навколо плечей.
— Я з Адапту, — сказала вона. — Це я сьогодні з вами розмовляла.
— А, то були ви?
Я насторожився. Чого вони знову від мене хочуть?
Вона сіла. Я теж.
— Як ви себе почуваєте?
— Чудово. Я був сьогодні в лікаря, він мене оглянув. Усе гаразд. Я зняв собі віллу, хочу трохи почитати.
— Дуже розумно. Для цього Клавестра — чудове місце. Там гори, спокій...
Вона вже знала, що йдеться саме про Клавестру! Слідкували вони за мною чи що? Я сидів, вичікуючи, що буде далі.
— Я вам принесла... дещо від нас.
Вона вказала на невеличкий пакет, що лежав на столі.
— Це, знаєте, наша новинка, — вела вона далі удавано жваво. — Лягаючи спати, ви вмикаєте апарат... і протягом кільканадцяти ночей без жодного зусилля дізнаєтеся про багато корисних речей.
— Так? Це добре, — сказав я. Вона посміхнулась мені. Я теж посміхнувся. Чемний учень.
— Ви психолог? — запитав я.
— Так. Ви вгадали...
Вона вагалась. Я бачив, що вона хоче щось сказати.
— Я слухаю...
— Ви на мене не розсердитеся?
— А чому б я мав на вас сердитися?
— Бачите, справа в тому... що ви одягаєтесь трохи...
— Знаю. Але я люблю ці штани. Можливо, згодом...
— Та ні. Я не про це. Ваш светр...
— Светр? — здивувався я. — Мені його сьогодні зробили. Здається, це останній крик моди. Хіба ні?
— Так. Але його зовсім не треба було надувати... Ви дозволите?
— Прошу, — зовсім тихо відповів я. Вона трохи підвелася в кріслі: випрямленими пальцями штрикнула мене в груди і аж зойкнула.
— Що це у вас таке?!
— Крім мене, нічого, — відповів я, посміхнувшись. Вона охопила лівою рукою пальці правої і підвелася.
Раптом той мій спокій, за яким крилося лихе бажання вколоти її, став як лід.
— Відпочиньте, будь ласка.
— Але ж... пробачте, я...
— Дурниці. Ви давно працюєте в Адапті?
— Другий рік.
— Ага, і за весь час — перший пацієнт? — я ткнув пальцем себе в груди. Вона зашарілася.
— Можна вас про щось запитати?
У неї затремтіли повіки. Може, вона думала, що я хочу умовитися з нею про побачення?
— Звичайно...
— Як це зроблено, що на кожному рівні міста видно небо?..
Вона жваво відгукнулася:
— Дуже просто. Колись це називалося телебаченням. На перекриттях встановлено екрани, вони трансформують те, що є над землею: і небо, і хмари...
— Але ж ці рівні не такі вже, здається, й високі, — сказав я, — а стоять там і сорока поверхові будинки...
— Це ілюзія, — посміхнулась вона, — лише частина будинків є справжньою; решта — зображення. Розумієте?
— Розумію, як це зроблено, але не розумію навіщо.
— Щоб мешканці будь-якого рівня не відчували себе обійденими. У будь-якому відношенні.
— Ага, — сказав я, — так, це дотепно... І ще одне. Я збираюся йти за книжками. Чи можете ви мені порекомендувати кілька праць із своєї галузі? Таких... компілятивних.
— Ви хочете вивчати психологію? — здивувалась вона.
— Ні, але я хочу знати, що ви встигли за цей час...
— Я радила б вам Мейссена.
— Що це таке?
— Шкільний підручник.
— Я волів би щось більше. Наукові праці, монографії... завжди краще черпати з першоджерела.
— Може, це буде надто... важко...
Я ввічливо посміхнувся.
— А може, ні. У чому полягають труднощі?
— Психологія дуже зматематизувалася...
— Я теж. Настільки, скільки це було можливим сто років тому. Чи цього недосить?
— Але ви ж не математик.
— За фахом — ні, проте я її вивчав. На "Прометеї". Там.. як би вам сказати... часу було досить.
Здивована, збита з пантелику, вона не сказала більше нічого й залишила мені список книг. Коли вона вийшла, я підійшов до письмового столу й важко опустився в крісло. Навіть вона, працівник Адапту!.. Математика? Звідки? Дивний суб'єкт. "Ненавиджу їх, — майнула думка. — Ненавиджу. Ненавиджу". Я не знав навіть до пуття, кого маю на увазі. Усіх. Так, усіх. Ошукали мене. Заслали мене, самі не знаючи, що роблять. Мабуть, було б краще, коли б я не повернувся, як Вентурі, Ардер, Томас, але я повернувся, щоб мене боялися, щоб я ходив, як живий докір сумління, яке нікому не потрібне. "Я — зайвий". Коли б я вмів плакати. Ардер умів. Він казав, що не треба соромитися сліз. Можливо, я був нещирий з лікарем. Не казав цього ніколи й нікому, але не був певен, чи зробив би це для будь-кого іншого. Можливо, що й так Для Олафа пізніше. Але я не був; певний цього. Ардер! Як вони нас ошукали і як ми вірили їм, і весь час відчували на відстані Землю, що незримо була разом з нами, що вірила в нас, що думала про нас. Ніхто не говорив про це — навіщо? Не говорять про те, що й так очевидне.
Я не міг сидіти, підвівся, почав ходити з кутка в куток.
Досить. Відчинив двері душової, але згадав, що там не "було води, щоб хлюпнути в обличчя. Зрештою, що це мене вкусило? Справжнісінька істерика. До біса!
Я повернувся в кімнату і взявся складати речі.
3
Увесь післяобідній час я провів у книгарні. Там не було книжок. Їх не друкували вже майже півстоліття. А я так мріяв про них після мікрофільмів, з яких складалася бібліотека "Прометея"! Нічого подібного. Не можна було вже ритися на полицях, зважувати на руці томи, вгадуючи їх обсяг. Книгарня нагадувала швидше електронну лабораторію. За книги правили кристали з навічно вкладеним у них змістом. Читати їх можна було з допомогою оптону. Своїм зовнішнім виглядом він навіть скидався на книжку; відмінність полягала в тому, що оптон мав між обкладинками лише одну-єдину сторінку. Дотик рукою — і на ній виникав дальший текст. Але, як сказав мені робот-продавець, оптони вживалися тепер не дуже часто. Публіка віддавала перевагу лектонам. Вони читали вголос, їх можна було навіть наставити на бажаний тембр, темп і модуляцію. Лише наукові праці дуже малого обсягу друкувались іще на пластику, що імітував папір. Усі мої "книжки" вмістилися в одній кишені, незважаючи на те, що там було майже триста назв. Жменя кришталевого збіжжя — такий вигляд мали книжки. Я вибрав чимало історичних і соціологічних праць, дещо з статистики, демографії, а також з психології, що порекомендувала мені дівчина з Адапту; узяв кілька об'ємних підручників з математики, ясна річ, об'ємних за змістом, а не за розміром. Робот, який мене обслуговував, правив за енциклопедію: він, як сам мені пояснив, був безпосередньо з'єднаний через електронні каталоги із зразками всіх можливих книг на всій Землі. У книгарні, як правило, було лише по одному "примірнику" книги, а коли комусь потрібен був той чи інший твір, зміст його увічнювався в кристалику.