— Очевидно, ви здогадуєтеся, чому я приїхав до вас, що привело мене в Париж.
Меріон, насупившись, перебирала чорні блискучі камінці намиста.
— Я дуже хочу мати власний дім,— провадив він далі.— І дуже хочу, щоб разом зі мною в тому домі жила Онорія. Я вдячний вам за те, що, виконуючи волю її матері, ви прийняли її до себе. Але відтоді багато чого змінилося...— Він повагався й заговорив ще енергійніше.— Я вже зовсім не той, що був, і я прошу вас переглянути всю цю справу. Три роки тому я поводився таки погано...
Меріон глянула спідлоба на нього.
— ... але з тим покінчено. Як я вам казав, уже понад рік я обмежуюся однією чаркою на день — і випиваю її навмисне, щоб думка про випивку не переслідувала мене й не розросталася в проблему. Ви розумієте, чому я так роблю?
— Ні,— коротко кинула Меріон.
— Це, так би мовити, трюк, який я розігрую сам із собою. Він допомагає мені не виходити за рамки.
— Розумію,— озвався Лінкольн.— Ти доводиш собі, що тебе не тягне на випивку.
— Приблизно щось таке. Іноді я забуваю випити. Але намагаюсь не забувати. Та й однаково, робота в мене така, що пити ніяк не можна. Мої клієнти не нарадуються мною, а тепер я викликаю з Берлінгтона сестру, щоб була в домі за хазяйку, і я дуже, дуже хочу, щоб Онорія жила зі мною. Адже ви знаєте, навіть коли ми з її матір'ю не ладнали, на Онорії це ніяк не позначалося. Вона любить мене, і я певен, що зможу дати їй усе необхідне, і... Одне слово, ви мене зрозуміли. Я чекаю на ваше рішення.
Він знав, що тепер його візьмуть у роботу. Це триватиме годину чи й дві, і витримати це буде нелегко, та якщо він візьме себе в руки, збереже позу розкаяного грішника, то, може, доб'ється свого.
"Тримайся,— звелів він собі.— Ти прийшов не доводити свою правоту. Ти прийшов, щоб забрати Онорію".
Лінкольн заговорив перший.
— Ми вже місяць вирішуємо це, відколи одержали твого листа. Ми полюбили Онорію, вона чудова дитина й для нас як рідна, але йдеться, звісно, не про те...
Меріон раптом перебила його.
— Чи надовго ти покинув пиячити, Чарлі? — спитала вона.
— Сподіваюсь, на все життя.
— І ти хочеш, щоб я тобі повірила?
— Ти ж знаєш, що я не перебирав міри, поки працював,— поки ми не приїхали сюди розважатись. А тут ми з Гелен пристали до компанії...
— Тільки не треба про Гелен. Не погань її ім'я.
Він похмуро глянув на Меріон. Для нього так і лишилося загадкою, як сестри ставились одна до одної, коли Гелен була жива.
— Я пив, власне, півтора року, відколи ми приїхали сюди й до того дня, коли я... зліг.
— Півтора року — це не тиждень і не місяць.
— Так, не тиждень і не місяць,— погодився він.
— Я тільки виконую волю Гелен,— сказала Меріон.— І завжди думаю, що б вона зробила на моєму місці. Бо після тієї ночі, після того жахливого вчинку ти перестав для мене існувати. І цьому не зарадиш. Вона була моєю сестрою.
— Так.
— На смертній постелі вона попросила мене прихистити Онорію. Може, якби ти не лежав тоді в лікарні, все склалося б інакше.
На це він не мав чого відповісти.
— Я довіку не забуду того ранку, коли Гелен постукала в мої двері, промокла до рубчика, синя від холоду, й сказала, що ти не впустив її в дім.
Чарлі вчепився пальцями в бильця крісла. Стримуватись було важче, ніж він сподівався,— хотілось вибухнути криком, спростувати, заперечити... Він уже почав був здавленим голосом:
— Тієї ночі, коли я не впустив її…
Але Меріон перебила його:
— Тільки не починай знову, бо нерви мої не витримають. Лінкольн зауважив:
— Ми відхиляємось від головного. Ти хочеш, щоб Меріон офіційно відмовилася опікати Онорію й віддала дівчинку тобі. Очевидно, для цього вона повинна вирішити: можна тобі довіряти чи ні.
— Я не звинувачую Меріон,— відказав Чарлі.— Але, по-моєму, я вже заслужив на її довіру. Поки ми з Гелен жили в Америці, ніхто про мене слова поганого не міг сказати. Звичайно, я можу знову зірватися — від цього ніхто не застрахований. Але зрозумійте, якщо ми почнемо відкладати це, дитинство Онорії пройде без мене, я втрачу і дочку, і надію на власну домівку.— Він похитав головою.— Онорія просто забуде, що в неї є батько. Невже ви цього не розумієте?
— Чого ж, розумію,— сказав Лінкольн.
— Чому ти раніше про це не думав? — спитала Меріон.
— Чому ж не думав. Я думав. Але у нас із Гелен не виходило життя. А на опікунство я погодився, лежачи лежма в лікарні, та ще й після звістки, що банк мій прогорів і я лишився без цента за душею. Крім того, я ладен був піти на що завгодно, аби тільки Гелен полегшало. Але тепер усе змінилося. Я не п'ю, не гуляю, працюю, як чорт...
— Прошу тебе при мені не лаятися.
Він розгублено подивився на Меріон. Неприхована ворожість бриніла в кожному її слові. Вона боялася жити, вона спорудила з своєї боязні непроникний мур і розмовляла з Чарлі з-за того муру. Цей дріб'язковий випад був, мабуть, наслідком якоїсь недавньої сутички з куховаркою. Ні, не можна залишати Онорію в руках людини, що так ненавидить його. Рано чи пізно ця ненависть прорветься в ненароком кинутому слові, в жесті чи просто у виразі обличчя, прорветься й западе Онорії в душу, назавжди перейде до неї. Але він не дав волі своїм почуттям — і тим здобув хоча й невелику, та все ж таки перемогу: Лінкольн, присоромлений безглуздим спалахом дружини, жартівливо спитав, відколи це слово "чорт" стало для неї лайкою.
— І ще одне,— сказав Чарлі.— Я можу тепер створити їй якнайкращі умови. Я випишу для неї гувернантку з Парижа. В Празі у мене нова квартира...
Він затнувся, зрозумівши свою помилку. Нащо ж було наголошувати, що він знову заробляє вдвічі більше, ніж вони.
— Звісно, ти можеш дати їй те, що нам і не снилося,— мовила Меріон.— Коли ти розкидався грішми, нам доводилося лічити кожен франк... Звісно, тепер ти знову візьмешся за своє.
— Ні, я вже навчений. Адже ви знаєте — я десять років працював як чорний віл, поки мені не всміхнулося щастя — тоді воно багатьом усміхалося, але мені особливо. Посипалося стільки грошей, що далі працювати було вже наче й ні до чого, от я й покинув роботу. Але вдруге я таким дурним не буду.
Запала довга мовчанка. В усіх трьох нерви були напружені до краю, і вперше за цілий рік Чарлі захотілося випити. Він уже не сумнівався, що Лінкольн ладен віддати йому Онорію.