Повернення до Вавилону

Сторінка 7 з 7

Френсіс Скотт Фіцджеральд

— До побачення,— сказав Чарлі, відчинивши їм двері.

— До собачення! — відказала Лоррейн.

Коли він повернувся до вітальні, Меріон стояла в тій самій позі, тільки другою рукою тепер обіймала й сина. Лінкольн усе ще гойдав Онорію на руках, мов маятника.

— Яке свинство! — вибухнув Чарлі.— Яке дике свинство!

Ні Лінкольн, ні Меріон йому не відповіли. Він упав у крісло, схопив свою чарку, знову поставив її й сказав:

— Яке ж нечуване зухвальство треба мати, щоб, не бачивши людину два роки, отак узяти й...

Він не доказав. Меріон хрипло, розлючено видихнула: "Оххх", крутнулася на підборах і вибігла з кімнати.

Лінкольн обережно поставив Онорію на підлогу.

— Гайда обідати,— звелів він дітям, а коли ті вийшли, звернувся до Чарлі: — У Меріон розладнані нерви, вона не витримує струсів. А зустрічі з такими людьми просто валять її з ніг.

— Я ж їх не запрошував сюди. Вони випитали в когось твоє прізвище... Вони навмисне...

— Що ж, шкода. Нам від цього не легше. Вибач, я на хвилинку…

Залишившись на самоті, Чарлі скам'янів у кріслі. Він чув, як у сусідній кімнаті обідають діти, як вони весело перемовляються, забувши вже про сцену між дорослими. З іншої кімнати до нього долинали притишені голоси, потім дзенькнув важіль телефону — хтось узяв трубку,— і Чарлі квапливо перейшов у інший куток вітальні, щоб не чути, про що розмовлятимуть.

Незабаром Лінкольн повернувся.

— Знаєш, Чарлі, нам, видно, сьогодні не обідати разом. Меріон занедужала.

— Вона сердиться на мене?

— А як ти гадаєш? — жорстко відповів Лінкольн.— З її здоров'ям...

— Ти хочеш сказати, що вона тепер не віддасть мені Онорію?

— Не знаю. Твої друзі довели її до нестями. Зателефонуй мені завтра на службу.

— Будь ласка, поясни їй: я ні сном ні духом не відав, що вони поткнуться сюди. Я обурений не менше, ніж ви.

— Зараз я нічого пояснювати не можу.

Чарлі підвівся, взяв пальто й капелюха і рушив коридором до виходу. Потім, згадавши, вернувся, прочинив двері дитячої кімнати й сказав якимсь чужим голосом:

— До побачення, діти.

Онорія вискочила з-за столу, підбігла й пригорнулася до нього.

— До побачення, золотко,— мовив він глухо, а тоді якомога ніжніше, немовби намагаючись задобрити когось, додав: — До побачення, любі діти!

5

Шоферові таксі Чарлі наказав їхати до "Рітца". Він хотів зірвати злість на Лоррейн і Данкенові, але в барі їх не було, а він ще по дорозі зрозумів, що скандалом однаково не зарадиш. У Пітерсів він так і не пригубив чарки й тепер замовив віскі з содовою. Поль підійшов побалакати з ним.

— Ну й часи настали,— сумно поскаржився він.— Ми тепер не маємо й половини того, що мали. Про кого з американців не спитаю, кажуть: збанкрутував, якщо не в перший крах, то в другий. Ваш приятель Джордж Гардт, кажуть, утратив усе до останнього цента. Ви повернулися до Штатів?

— Ні, я тепер працюю в Празі.

— Хтось мені казав, що криза й вам вийшла боком.

— Мені вийшов боком бум, а не криза.

— Надто ризикували?

— Можна й так сказати.

Спогади про ту пору знов обступили його, мов примари: люди, з якими вони знайомилися, пливучи до Європи; люди, що не вміли додавати тризначні числа, не вміли навіть висловити найпростішої думки. Чоловічок, з яким Гелен погодилася піти танцювати в корабельному ресторані й який запросив її до себе в ліжко, як тільки вони відійшли від столика; жінки й дівчата, істеричні алкоголічки й наркоманки, яких силоміць виставляли за двері...

... І чоловіки, що замикали двері своїх помешкань перед носом дружин, хоч надворі падав сніг, бо в двадцять дев'ятому році сніг був несправжній. Якщо тобі хотілося, щоб то був не сніг, а щось інше, ти платив гроші, й виходило по-твоєму.

Він підійшов до телефону й набрав номер Пітерсів. Трубку взяв Лінкольн.

— Вибач, це знов я. Скажи мені відверто: Меріон передумала?

— Меріон хвора,— з притиском відповів Лінкольн.— Певна річ, ти тут не винен, але тепер розмови про це можуть зовсім її доконати. Видно, тобі доведеться потерпіти ще півроку. Нехай Меріон трохи оговтається. Я не хочу знову важити її здоров'ям.

— Ясно.

— Шкода, що так вийшло, Чарлі.

Він повернувся до свого столика. Його чарка була порожня, але у відповідь на запитливий погляд Алікса він похитав головою. Що ж, більш у Парижі робити нічого. Єдине хіба — накупити подарунків для Онорії. Завтра він купить для неї цілу машину подарунків. Він сердито подумав, що це зрештою тільки гроші — а кому він не роздавав грошей...

— Ні, досить,— сказав він іншому офіціантові.— Скільки з мене?

Пройде час, і він знов повернеться сюди. Адже не можуть вони примусити його розплачуватися довіку. Але він тужив за своєю дитиною, і ніяка надія не могла заглушити тієї туги. Він був уже не молодий, не в тому віці, коли можна жити самими надіями й мріями. І він знав напевно: Гелен не прирекла б його на таку страшну самотність.

ПРИМІТКИ:

1 — Шпинат, цвітна капуста (франц.).

2 — Квасоля (франц.).

3 — Яка мила дівчинка! Вона розмовляє геть як справжня француженка (франц.).