— А чому б, любий сину, зрештою тобі не поїхати?
Священик запитав це півголосом; він грався торочками свого пояса і дивився при цьому в вогонь. Ледь чутно озвався слабий голосок:
— Я не хочу, щоб Жан їхав від мене.
Проте священик наполягав: це ж гріх закопувати свій талант. Жан нездатний вести просвітний гурток чи іншу практичну роботу, то чому ж він має сидіти без діла?.. Святий отець розвивав далі цю тему. Смутний голос сказав ще з більшою натугою:
— Якщо Жан поїде, я поїду з ним...
Священик покрутив головою: Ноемі стала незамінна дорогому хворому. Зрештою йдеться про короткий час — кілька тижнів, кілька місяців... Ноемі не знайшла вже в собі сили перечити. Ніхто не промовив ні слова, поки священик одягав тілогрійку і взував сабо. Жан Пелуейр закутався в пелерину, засвітив ліхтаря і провів гостя.
Настав дощовитий грудень з його короткими днями, і подружжя вже не могло уникати одне одного — хіба що коли Жан Пелуейр ішов на тягу, але навіть тоді мусив вертатися о четвертій, бо смеркало. Тільки вогонь, тільки лампа зближували ці ворожі тіла. Довкола дому сонно шемрав дощ. У пана Жерома боліло, як щозими, ліве плече, і він стогнав. Зате Ноемі почувалася краще. Вона завзялася щодня відраджувати Жана від наміченої поїздки; вона дала обітницю зробити все можливе й неможливе, щоб він залишився з нею. її благання не дозволяли бідоласі зволікати з рішенням і залишатися в непевності; замість утримувати його, вони спонукали його прийняти рішення. Він позирав на молоду жінку очима побитого пса: "Я повинен їхати, Ноемі". Вона заперечувала, але коли здавалося, що він ладен відмовитися від поїздки, відступила від свого наміру і більше не наполягала. Пан Жером залюбки цитував рядок з "Двох голубів": "Немає гіршого, як жить самому", проте потай радів, що житиме сам з невісткою. Крім того, священик при кожній зустрічі наполегливо умовляв Жана. Що міг бідолаха вдіяти проти такої єдності поглядів? А втім, у глибині душі він це вигнання схвалював. Крім прощі до Лурда та весільної подорожі в Аркашон, він ніколи не покидав свого закуття. Поринути самому в паризький гамір! Для нього це все одно що назавжди опуститися на дно людського океану, грізнішого за Атлантику. Але надто багато сердець штовхало його в безодню. Зрештою від'їзд був призначений на другий тиждень лютого. Задовго до цього строку Ноемі почала готувати валізу й потрібні речі. Жан Пелуейр був ще тут, а до неї знов уже вернувся апетит. Щоки її порожевіли. Коли одного дня випав сніг, вона затіяла грати в сніжки з Кадеттиним онуком; Жан Пелуейр стежив за ними з вікна другого поверху. Він бачив на власні очі це воскресіння. Як поле струшує з себе зиму, так ця жінка намагалася струсити з себе його: він тікав від неї, щоб вона могла знову розквітнути.
Жан Пелуейр опустив брудну вагонну шибку й довго стежив за розмаєним носовичком Ноемі. Як легко тріпотів цей символ прощання й радості! Останній тиждень вона так ущедряла мандрівника вдаваною ласкою, що одної ночі, коли йому здалося, ніби вона оживає під його подихом, він, запалений її жаром, шепнув:
— А якби я не поїхав, Ноемі?
О! Незважаючи на пітьму і ледь чутний вигук у відповідь, він угадав її переляк, її жах і не втримався, щоб не додати:
— Не бійся, я поїду.
Це була єдина фраза, яка свідчила, що він усе бачить. Вона обернулася до стіни, і Жан почув, як вона плаче.
Жан Пелуейр дивився на танок добре знайомих сосон, між якими котився поїзд; упізнав хащу, де він не уцілив у вальдшнепа. Колія бігла вздовж дороги, якою він так часто їздив двоколкою. Він привітав по імені ферму, що лежала в диму й тумані край голого поля, з притуленою до неї пекарнею, стайнею, криницею; він знав її власника. Після пересадки інший поїзд поніс його через місця, де він ніколи не полював. У Лангоні він розлучився, як з приятелями, з останніми соснами, вони провели його якнайдалі, нарешті зупинилися і попрощалися своїми розложистими вітами.
X
Зупинився він у першому готелі, який йому попався на набережній Вольтера. Вранці дивився, як періщить дощ по Сені, яку досі не наважувався перейти, потім опівдні добрався до кав'ярні Орлеанського вокзалу і там дрімав у гуркоті поїздів, що везли щасливих пасажирів на південний захід. Засиджуватися після закуски без пиття він не насмілювався, отож, крім пляшки білого вина, випивав ще дві чарки лікеру; скоро весь його дух витав в абсолюті. Його нервові рухи й уривчасті слова викликали іноді усмішки на обличчях сусідів і гарсонів, але здебільшого його ніхто не помічав, оскільки він тулився між дверним тамбуром і колоною. Він читав газети аж до реклами: убивства, самогубства, драми на грунті ревнощів і божевілля — все це було якраз для Жана Пелуейра, якого втішала наявність світового зла. Після вечері куплений за два су квиток давав право входу на перон: він шукав вагона з табличкою "Ірун"1, у чиїх широких вікнах завтра вранці відіб'ються одноманітні ланди. Він підрахував, що цей поїзд проходить за неповних вісімдесят кілометрів по прямій від дому Пелуейрів. Він клав руку на вагонну стіну, і коли поїзд рушав, здавалося, разом із ним назавжди зникала половина його душі. В кав'ярні, куди він знову повертався, вже грав оркестр, і Жан Пелуейр до розпачу відчував безмежну владу музики над його серцем. Вона безжально переслідувала його образом Ноемі. Він пригадував обриси її тіла, на яке він міг дивитися тільки тоді, коли вона спала. У вересневі ночі, коли на його ліжко падало місячне світло, сумний фавн навчився пізнавати вві сні це тіло краще, ніж коли б ним володів як щасливий коханець у взаємному сп'янінні. В обіймах він досі тримав лише труп, зате труп був доступний для розглядання. Жінку, яка нас не любить, ми знаємо, либонь, краще, ніж будь-яку іншу. В цю хвилину Ноемі спала в просторій холодній кімнаті, спала щаслива, вільна від осоружної присутності свого чоловіка. Ніжачись сама в постелі. Він чув на відстані радість своєї коханої дружини, вона раділа, що він не лежить поруч із нею. Жан Пелуейр розпалював у собі гнів, схопивши в руки голову: ось вернеться додому, візьметься за свою жінку, бавитиметься нею досхочу, хай вона хоч лусне! Він зробить з неї знаряддя насолоди... І раптом вона зринала з глибин його пам'яті, німа, покірна, з своїми солодкими, важкими персами; як дерево, що простягає свої плоди. Він згадав про її сповнену жаху і без єдиного зойку покірність... Жан Пелуейр заплатив, набережною вернувся до готелю і роздягнувся, щоб не бачити себе в дзеркалі, потемки.