VII
Під приводом полювання на припутнів, Жан Пелуейр проводив цілі дні далеко від тої, кого він убивав своєю присутністю. Він уставав так тихо, що Ноемі й не чула. Коли вона розплющувала очі, він був уже далеко: трясся двоколкою по болотистих шляхах. Розпрягав на якійсь фермі, зупинявся, не доходячи до куреня, і посвистував — чи не спізнився на переліт припутнів? Кадеттин онук кричав, що можна йти не ховаючись, і тяга починалася: довгі години в тумані і маренні, під акомпанемент овечих дзвіночків, пастушого гейкання та жаб'ячого кумкання. О четвертій годині доводилося тягу закінчувати, але Жан, зволікаючи з поверненням додому, заглядав по дорозі до церкви. Часто на очі його наверталися сльози; йому здавалося, ніби він припадає головою до чиїхось колін. Потім Жан Пелуейр кидав на кухонний стіл аспідно-чорних припутнів з волами, ще роздутими від жолудів. Мокрі черевики парували біля вогню; на руці він чув теплий язик суки. Кадетта заливала скибочки хліба бульйоном; Жан плівся за нею у вітальню.
— Я не знала, що ти вже вернувся,— казала Ноемі і додавала: —А руки помиєш?
Тоді він ішов до своєї кімнати, де ще були відчинені віконниці: ліхтар освітлював вибої, залляті дощем... Жан Пелуейр мив руки, але нігті йому вичистити не вдавалося, він ховав їх під столом, щоб Ноемі не побачила. Він позирав на неї спідлоба: як у неї поблідли вуха! Апетиту вона не мала. Він припрошував її взяти баранячої печені.
— Кажу ж тобі — я не голодна!
Покірний усміх, іноді складені як для поцілунку губи загладжували ці спалахи нетерплячки. Вона дивилася чоловікові в лице, як дивиться в лице смерті вмираючий, що вірить у царство небесне. З її уст не сходила усмішка, так наче вона силкувалася обманути нею невиліковно хворого. Це він, він — Жан Пелуейр, гасив ці очі, знекровлював ці вуха, губи, щоки: уже сама його присутність підтинала це молоде життя. Така змарніла вона була йому ще дорожча. Який на світі кат любив свою жертву більше за нього?
Один лише пан Жером розцвів. Страждання, якщо воно було не його, а чуже, цей добряга не помічав. Усім доводилось вислуховувати його захват з приводу різкого поліпшення свого здоров'я. Астма його відпустила. Без усякого снодійного він спав уже до світання. Правильно він зробив, казав він, що відмовився від послуг лікаря П'єшона, син його харкав кров'ю й лікувався вдома у батька. Пан Жером боявся заразитися і порвав стосунки зі своїм давнім приятелем. Він присягався, що його невістка впорається з усім і що в неї більше досвіду, ніж у лікарів. Вона займалася всім: навіть клозетом. Вона готувала так, щоб смакували найпісніші дієтичні страви. Цитриновий і помаранчевий сік, іноді крапелька старого арманьяку замінювали приправи, збуджували апетит, який пан Жером втратив п'ятнадцять років тому. Ноемі спробувала полегшувати свекрове травлення читанням вголос, і їй це сподобалось. Вона читала невтомно, без запинки і немов не помічала, що пан Жером уже рівно посапує, починаючи засинати. Вибило першу ночі — одною годиною менше тіпатися їй з огиди в пітьмі подружньої спальні, стежити за кожним рухом тіла бридкої їй людини, що лежить поруч і з жалю до неї вдає, ніби спить. Іноді її будив дотик до його ноги; тоді вона вся скулювалася між стіною і ліжком; або здригалася від легкого доторку: чоловік думав, що вона спить, і наважувався потайки її попестити. Тепер наставала черга Ноемі вдавати з себе сонну — зі страху, як би Жан Пелуейр не спробував дозволити собі більше.
VIII
Між ними ніколи не доходило до сварок, які віддаляють коханців. Обоє знали, що їхні рани надто глибокі, щоб завдавати собі нових; найменша образа роз'ятрила б їх, і вони б ніколи не зарубцювалися. Кожен стерігся, щоб не торкатися рани другого. Все, що вони робили, було зважене так, щоб завдавати одне одному менше прикрощів: коли Ноемі роздягалась, Жан дивився вбік і ніколи не входив до ванної, поки вона милася. Він дбав про гігієну, хлюпав на себе щедро одеколон і, цокочучи зубами, обливався крижаною водою. Він вважав себе єдиним винуватцем шлюбної незлагоди, а вона зненавиділа себе за неспроможність бути йому дружиною перед богом. Вони ніколи ні в чому не докоряли навіть мовчки одне одному, тільки винувато перезиралися між собою. Вони вирішили молитися разом: вороги плоттю, вони єдналися в спільній вечірній молитві; принаймні їхні голоси могли злитися; вони були поруч і так далеко одне від одного: вони єдналися в абсолюті.
Якось уранці зовсім випадково вони зустрілися біля узголів'я старого каліки і жадібно вхопилися за цей новий зв'язок; віднині раз на тиждень вони провідували хворих, приписуючи заслугу в цьому одне одному. Поза цими відвідинами Ноемі уникала Жана, чи скорше уникало його її тіло — а Жан тікав від огиди Ноемі. Даремно намагалася вона подолати нехіть, яку виявляла її плоть: хоча вона не любила піших прогулянок, проте одного хмарного листопадового дня зголосилася піти з Жаном у ланди, аж на край безлюдних боліт, де перед бурею западає така тиша, що чути глухе бухкання Атлантики в пісок. Відцвів уже блакитний, як очі, терлич. Ноемі йшла перша, ніби тікала, а він плентався ззаду. Беарнські пастухи, з яких походив і дід Жана Пелуейра, мали право пасти на цих пустирях і кілька віків тому викопали там криницю для своїх стад; біля її мулистого витоку подружжя й зійшлося. І тут Жанові згадалися розповіді про старих пастухів, вражених пелагрою, таємничою недугою ланд, їхні трупи ще й тепер знаходять на дні криниць або з зануреною в болото лиманів головою. Ах, і він, і він би хотів обняти цю скупу землю, що виліпила його на свою подобу, хай би вона задушила його своїм поцілунком.
Нерідко читання перебивав візит священика. Він називав Ноемі "моя дитино", випивав чарку горіхового лікеру, але ніби розучився вести з паном Жеро-мом богословські дискусії і розважати його попівськими анекдотами; недавно він ще умів це робити. Кожний перед цим судією надівав маску. Очі їхні ставали безвиразні; душі відчували, що їх намагаються прозирнути наскрізь. Священик уже не розпорошувався на розмови про всяку всячину; здавалося, кожне його слово мало якесь приховане значення. Він простягав короткі пухкі ноги до вогню і раптом кидав на мовчазну пару гострий погляд і тут же відводив очі. Він був уже не такий категоричний, не такий самовпевнений і давно перестав розповідати, як любив раніше, про суперечки з тим чи іншим раціоналістом, часто повторюючи при цьому фразу: "А я йому на те, як в око вліпив..." Пан Жером твердив, що бачив кюре таким стурбованим лише одного разу, коли попередній мер вимагав бити в дзвони на громадянський похорон і давати напрокат парафіяльний катафалк. Так ось кюре хотів би, щоб Жан Пелуейр знову засів за працю — писати історію містечка, почату з таким запалом, аде ось уже рік як перервану. Молодик виправдувався браком потрібних матеріалів. Беручись за якусь справу, він спалахував, як солома, але ніколи не доводив її до кінця. Перші сторінки його книжок рясніли помітками, а останні залишалися навіть нерозрізані. Від столу його відривала вічна потреба ходити — так йому було зручніше мудрувати. Якось увечері, коли пан Жером пішов спати, панотець знову вернувся до своєї теми. Жан Пелуейр заявив, що не може продовжувати, треба, мовляв, проглянути деяку літературу в Національній бібліотеці, їхати ж зараз до Парижа не на часі...