Посвяти Василеві Стефанику

Сторінка 2 з 4

Черемшина Марко

І чув, як земля дише, зітхає, марніє і журиться хлібом...

Чув, як зона мужиків посилає, щоб просили у сонця теплого проміння, у хмар дощику дрібного, у зір долі..

Видів, що мужики з порожніми руками вертали, і ями собі копали, і свої душі на покуту віддавали.

І приріс він до села серцем і душею.

Але пізнали його серце дєдя і мама та й щось обрадились і зачесали його красно, та й умили, та й &білу сорочку убрали, та й у місто післали, аби тото молоденьке серце із селом розлучити.

І лишили його в місті, і казали йому з міста у село більше не вертати...

Та зачули тото зеленії поля і хати біленькі і післали до нього тугу із дружками, щоби його завернули.

Туга його із ніг валила, але не завернула.

Тоді післали за ним села свою красу краснооку.

Краса його звеселила, але не завернула.

Тоді добули села із грудей свою любов і до нього розіслали.

Він притулив любов до серця, але не вернувся. Тоді вислали 'д нему села свій біль тяженький. Він той біль спер у своїм серці і ще не вертався. Тоді післали за ним села свою розпуку чорну. А розпука взяла його за ручку, як малу дитину, і у села завернула.

І аж тоді він із усіма післанцями у села вернувся.

І шукав сестрички і мами, аби пожалуватись перед ними, що його розпука отроїла.

Але мама і сестричка лежали в гробі і лиш вишневим цвітом 'д нему заговорили, щоби із свого серця та й своєї душі переливав отрую у слово. Але не у тото слово, що легонько ластівкою під сонцем літає, лиш у тото слово, що мужикам у горлі застрягає і білим каменем кам'яніє.

І поет послухав сестри і мами...

І брав сонячний промінь, як свічку, у руки і шукав тих недоповіджених слів, що в мужицьких серцях закаменіли.

І ходив селами, і добував тоті слова, і переливав у тії слова отрую із свого серця і з душі своєї.

А над тими його селами звисала розпука.

Земля із сіл всю силу забирає, і люди гинуть, як мухи.

Вже і його подруга, і його браття, та й його дєдя вишнями зацвіли.

Вже села, гей рілля, почорніли.

Такі тоті мужики на тих помірках бідовані, такі труджені, такі похилені, як порожні колоски, на сонці сушені, як скошені трави, повалені, як сухий хворост, поломані...

Всі свої рани розкривають, всі свої сльози норами виливають, ввесь свій біль на сонце видобувають, всю свою тугу ріками розливають, всю свою розпуку чорними хмарами перед ним розкладають.

Такі тоті люди розжалені, такі розболені, такі засмучені, такі поранені!

Що слово скажуть, то зуби затискають, що оком глянуть, то кров стинають, що руку простягнуть, то серце прошивають.

А він тоті німі роти золотим долотом підважує, тоті завмерлі слова серцем огріває, у тоті виплакані очі блискавиці кладе, тоті простягнені ручки до серця завертає.

І сонце до них прихилює.

А вони під сонцем розмерзаються, в своїм серці добріють, співанки співають і розливом розливаються.

А як їх слова із грудей відриваються, то зараз десь із-під чорних скиб чорні хмари здіймаються і в жолобах їх тварей роями насідають.

А він і тоті чорні рої ловить, і над камінними словами, як опирів, розкладає.

А тоті опирі людей насамперед лякають, а відтак зубе-ляють та сідлають і женуть стернями та бодяками, ланами та помірками, хащами та корчами, ставами та лугами,— а відтак беруть із людей душу.

А хоть тоті душі уміють літати, ніде вони не відлітають, ніде не утікають, лиш на своїх вуглах ночують, на своїх хрестах та на серпах та лемішах свою покуту спокутовують.

І тоді тікає від них сонце у море.

І лишаються вони самі-саміські серед темної ночі.

Але поет поклав їм церкву і всіх їх скликає, за ними білі голуби розсилає, аби у цій церкві сідали та й аби йому свою кривду розказували і аби показували, хто за них гріх має мати?

Та й кожній душі поклав він камінний престол та й замаїв його цвітом.

А люди йдуть у ту церкву та й розпізнають кожну душу.

А дедеві вишеньки розцвілися та й заговорили: "Не клади, синку, престолів чорній розпуці та й талану не збавляйся!"

"Не бійтеся,— каже,— дєдю, я вашого талану не змарную!"

"А чого ж від тебе такий смуток віє?"

"Сказали мені мама, що я затроений!"

І тоді з дедевої вишеньки полетів цвіт на мамину могилу. І, мабуть, дєдя із мамою із-за нього посварилися, бо на той цвіт роса впала. А сонце зійшло керваве, і тоту росу запалило, і селами обносило. І села горіли, як керваве море...

Помірки вилися, як скажені, і з'їдали мужицьку силу. Мужики ослабали, і своїх дітей на своє місце клали, і, конаючи, землю цілували та й дітям наказували, щоби тую землю зубами тримали.

А мужицькі душі прилітали 'д нему, як бджілки до квіту, і просилися на ніч у його церкву.

А поетове серце розпукалося — а поетова душа плакала...

Поклав серце і душу на мамину могилу і вилляв з них всю отруту на зелену мураву.

Тоді померкли його очі, посиніли уста і руки і задеревіли ноги, і він чув, як уся сила з нього зійшла,— та й упав на могилу і лежав, як прядиво...

Повиділа тото мамина вишенька та й його пробудила і до нього заговорила:

"Не збувайся, синку, ні свого болю, ні розпуки, бо збудешся сили та й життя свого!.."

І поет прокинувся і спрагненими устами спивав, як дитина, всю свою отруту.

І як він її знов випив, то почув у собі силу, гейби другий раз на мужицький світ народився.

І поклонився мамі, та й підніс голову, та й ішов у село під вечірню годину.

Такий дужий та ясний, як весняний вечір.

А над ним мерехтіли його камінні слова, гей зорі...

Зрадувалися ниви і своїми житами та пшеницями йому поклонилися.

Зрадувалися кернички долинами і нарвали синіх квіток із своєї мурави та й уплели йому віночок.

А весняний вітрець той вінок йому на голову звіяв.

Поклонилися йому запашні сади своїми молоденькими головками.

Поклонилися йому шумні луги своїми соловейками.

Поклонилися йому білені хати своїми челядинами.

Повиходили з хат ґазди і ґаздині й галузки цвіту йому під ноги метали, до його зорей чорні ручки простягали і його вітали:

"Добрий вечір, пане-брате, твоїм зорям і тобі!"

ЖЕЛАНИЯ

Ой, Василю, пане-брате, ялося ти жити, Ялося ти сороківці в коморі лічити. Сорокізців бербениці, овець чередами, Та й як Дунай пшениченьку всіми левадами.

Ялося ти, пане-брате, сірі воли мати — Тонкі ниви мужицькії у розгін орати, У розгін орати — співанки співати, Аби земля здригалася, аби чула мати.