Сафар-бей підозріло глянув на них:
— Гайдуки?
— Ні, я купець, ага. А то моя донька Адіке, — промовив спокійно Якуб.
Сафар-бей повернувся до Момчила:
— Чому не сказав про них? Переховуєш підозрілих?
— Хіба не бачиш, ага, — це ваші люди. З Трапезонта. їхній корабель розбився... Я врятував їх, — відповів старий.
— Ну, ми розберемось у цьому пізніше, коли прибудемо в Сливен, — відмахнувся Сафар-бей і схопив Златку за руку. — Ану, відкрий обличчя, пташкої Може, ти з вусами й бородою?
Златка відсахнулася. Та Сафар-бей встиг зірвати покривало. Дівчина скрикнула, але не відвернулась і обличчя не затулила руками, як зробила б на її місці кожна молода турчанка. Лише гнівно глянула на молодого чорбаджію.
Сафар-бей відпустив її руку. Він був вражений незвичайною красою дівчини. Вояки, що набились у колибу, теж з цікавістю розглядали її.
— О аллах, яка неземна краса! — вигукнув Сафар-бей. — Я беру свої слова назад, джаним! Бо навряд чи серед гайдуків знайдеться хоч одна така красуня. Всі вони грубі, ті неотесані балканджійкиї З порепаними від роботи руками, з брудними, скуйовдженими косами...
Златка почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Кулачки її стискувалися, здавалось, вона ось-ось кинеться з ними на свого кривдника. Але в цю мить її заступив Якуб.
— Опам'ятайся, ага! Перед тобою не рабиня-гяурка, а дочка всіма шанованого в Трапезонті купця. Як же ти посмів зірвати з неї яшмак? Я протестую! Я жалітимусь бейлер-бею або й самому візирові в Стамбулі!
Сафар-бей приклав руку до грудей:
— Заспокойся, ефенді. Я не хотів образити ні тебе, ні твоєї красуні доньки... Мені приємно, що доля познайомила мене з вами. Буду радий, якщо ви поїдете зі мною в Сливен і я зможу проявити там гостинність.
— Ми залишимося тут, ага, — перебив його Якуб.
— Ви не залишитеся тут! — твердо промовив Сафар-бей. — Цього старого я підозріваю в зв'язках з гайдуками і кину до в'язниці. Потім ми вирішимо, що з ним робити. А ви поїдете зі мною і будете моїми гістьми.
— Але...
— Ніяких "але"! Виходьте з колиби! Через хвилину вона піде з димом!
Сказано це було так різко, що Якуб вважав краще не сперечатись. їхати в Сливен аж ніяк не входило в його наміри, та, видно, цей зарозумілий чорбаджія не відступиться від свого. Він узяв Златку за руку і рушив до дверей.
На подвір'ї вони побачили зв'язаного Момчила. Навколо нього стояло кілька аскерів. Інші нишпорили по березі, світячи смолоскипами.
— Ну що? — спитав їх Сафар-бей.
— Не знайшли нікого, ага.
— Підпалюйте колибу!
Смолоскипи полетіли всередину хатини, в хлівець, на дах. Запалахкотів сухий очерет, зашкварчало смолисте дерево. Через кілька хвилин червонястий стовп полум'я шугнув у темне тривожне небо.
Момчил похмуро дивився, як вогонь пожирав колибу, і по його поораному зморшками, закам'янілому обличчю текли скупі сльозинки.
Якуб наблизився до Сафар-бея, вклонився:
— Ага, я завдячую цьому старому життям доньки і своїм життям. Віч урятував нас у розбурханому морі. Коли б не цей болгарин, я не мав би приємності розмовляти сьогодні з тобою, бачити радить серця мої о — люСіу доііьку Адіке.
— Адіке... Яке красиве ім'я, — вставив Сафар-бей, кинувши багатозначиий погляд на дівчину.
— Відпусти його, ara, — благав Якуб. — Це безневинна людина.
— Даремно ти вступаєшся за нього, ефенді! Це гайдук!— відрізав Сафар-бей і дав наказ рушати.
Аскери підвели коней для Якуба і Златки, допомогли сісти в сідла. Незабаром загін зник у нічній темряві, освітлюваній відблисками пожежі.
Коли затих стукіт копит, з боку моря до палаючої колиби наблизився незнайомець. З його одягу стікала вода. Йшов він поволі, уважно вдивляючись у морок, що обступав Момчилове подвір'я чорною стіною. Переконавшися, що турки від'їхали, незнайомець швидко скинув з себе одяг, викрутив його і повісив на куші дроку насупроти вогню, щоб просох, а сам сів на перевернутий неподалеку човен і став грітися. Під вагою тіла човен схитнувся, з-під нього почувся глухий скрик.
Незнайомець схопився і перевернув човна. Там лежав хлопець. Побачивши, що він викритий, хлопець шарпнувся, щоб утекти, але міцна рука схопила його за комір.
— Чекай, ти хто такий? — спитав незнайомець.
— Яцько, — заїкаючись від страху, відповів хлопець. — А... ти хто?
— А-а, Яцько... РуснакІ Знаю. А мене звуть Драганом. Розповідай швидше, ради всього святого, де Марійка? Де дід Момчил? Їх убили люди Сафар-бея? О, горе мені! Це ж я навів їх сюди! Це я в усьому винені..
— Ти винен? Як?
— За мною ув'язався якийсь підозрілий балканджій... Мені треба було б повернутися назад або із засідки вбити падлюку. А я злегковажив небезпекою і йшов усе вперед... Сюди... І вів за собою спостерігача. А він направив по моєму сліду негідника Сафар-бея, хай буде прокляте його ім'я! Коли я помітив, що за мною погоня, було вже пізно тікати в гори: я потрапив би їм просто в руки. Тоді я попрямував до моря. Це була моя друга помилка. Хоч я сам заховався так, що мене жоден собака не бачив, — я відплив у море і сидів у воді за скелею, — але, шукаючи мене, аскери знайшли труп одного зрадника, якого за кілька днів перед цим забив твій земляк. Ми кинули його в море, і труп прибило хвилею до берега. Я чув, як лаявся Сафар-бей. "Це робота старого розбійника Момчила! — кричав він. — Я даино підпливав, що його колиба — це гайдуцьке гніздо! Смерть Василева — справа його рук! Гей, аскери, за мною! Смерть гайдукам-гяу-рам!" У мене мов що обірвалося всередині. Я знан, як розправляється Сафар-бей з болгарами, — вирізує цілі сім'ї, спалює живцем, садовить на палі або продац в рабство. І тепер він підступає до найрідніших мені людей — до Марійки і діда Момчила! Що я міг зробити? Чим міг допомогти їм? — Драган замовк і похилив голову. В його чорних очах зблиснула проти вогню сльоза. Переборовши хвилинну слабість, розповідав далі: — Я поплив до берега, хоч не уявляв, як утримаюся, щоб не кинутися на ворогів, коли вони знущатимуться з Марійки і її дідуся. Та не встиг наблизитись до колиби, як вона запалала... Боже! Що я пережив у ту хвилину! Тільки бажання відомстити Сафар-беєві стримало мене од відчайдушного вчинку — забити одного чи двох ворогів, а потім і собі кинутись у вогонь.