Море пустинне. Ні корабля, ні вітрила. Голубі хвилі з глухим шумом б'ються в прибережне каміння, набридливою одноманітністю навівають на Момчила глибоку тугу.
— Яцьку, — промовив старий, витягнувши вперед, до моря, зморшкувату шию, — у тебе молоді очі, поглянь: то не човен показався з-за кам'яного мису? Чи, може, чайка промайнула над водою?
Яцько довго вдивляється в далечінь, але нічого не бачить там.
— То вам здалося...
Момчил скрушно похитав головою і промовив глухо, втішаючи себе:
— Ну, не хвилюйся, будуть. Де б же їм дітися? Припливуть...
— Звичайно, припливуть, — упевнено сказав Яцько. — Звени-гора не u таких бувальцях бував, а живим нертався. А це так собі, прогулянка. До того ж, не забувайте, бай Момчиле, що Арсен — козак!..
Момчил усміхнувся в сиву бороду й обняв Яцька за плечі:
— Знаю, хлопче. Тому й не дуже тривожусь... Але чи не пора нам вечеряти? Вже сонце заходить. — Він попрямував до колиби.
Вечеряли вчотирьох. Якуб уже почував себе краще і примостився на покуті. Златка йому постелила великий Момчилів кожух.
Колибу освітлювала лойова свічка. Жовтавий вогник блимав у кутку перед образами, і по кімнаті ходили тремтливі, боязкі тіні.
Златка сиділа навпроти вікна. Обличчя її загострилося, схудло, але від того вона здавалася ще ніжнішою, красивішою. Смутні темно-сині очі пильно вдивлялися в маленькі чорні шибки віконця, а думками дівчина линула в море, де, можливо, саме в цю мить Арсен розтинав веслами воду, поспішаючи до неї.
Дивно трапляється на світі. Вони так рідко розмовляли наодинці. І майже не говорили про свої почуття. Але обоє знали, як міцно кохають одне одного. Мовчазна мова поглядів їм сказала більше, ніж тисячі слів.
Дівчина поволі жувала солонувату бринзу, а перед її очима стояв над трупом переможеного ним барса закований у ланцюги невільник. Зарослий, брудний, заюшений власною кров'ю. Але не це кинулось їй у вічі. її вразив його подвиг. Вона збагнула, що барс не випадково опинився у дворі, що його заздалегідь готували для двобою з людиною. А ще більше її вразив погляд незнайомця: в ньому був і подив, і захоплення, і збентеження, що межувало з соромом. Ще ніхто так не дивився на неї. Вона зросла в похмурому замку, серед жінок Гаміда і няньок, майже не бачила юнаків, а тим більше сміливців, про яких так цікаво розповідається в казках і піснях. І раптом з'являється мужній юнак — дарма що невільник! — і рятує її від страшних пазурів дикого звіраї Вона була безмежно вдячна козакові і' намагалася хоч чим-небудь допомогти в його безрадісному житті. Думала про нього довгими вечорами. З цього, мабуть, і виросло її перше кохання...
Де ж він тепер? Минуло вже чотири доби. А дід Момчил чекав їх ще третього дня надвечір.
Раптом до її слуху долинув глухий тупіт кінських копит. Вона розгублено глянула на Момчила. Підвелася.
— Ви чуєте?
Момчил схопився з лави, бо теж почув, що до колиби наближався кінний загін. Це могли бути тільки яничари. Що їм тут треба?
— Яцьку, гайда звідси! Заховайся десь, щоб тебе не помітили, — підштовхнув він хлопця в плечі, а Якубові й Златці махнув рукою, щоб залишались на місці. — Ви турки, вас не зачеплять!
Яцько швидко шмигнув надвір. Болгарин вийшов слідом за ним.
До колиби поволі наближалися вершники. В темряві Момчил не міг розгледіти, скільки їх було, — п'ять, десять чи більше. Побачивши старого, передній під'їхав ближче і ткнув нагайкою в груди:
— Хто такий?
— Здравей, ага! — вклонився той-— Я Момчил Крайчев. А ти хто?
Замість відповіді спагія здивовано свиснув і повернув голову назад.
— Гей, дайте вогню!
Один із вершників спішився, викресав вогню і запалив смолоскип. Криваве світло затанцювало на суворих обличчях воїнів і на спітнілих конях.
— Ближче! — наказав передній.
— Слухаю, Сафар-бею! — і воїн підніс смолоскип мало не до бороди старого.
Момчил прикипів поглядом до обличчя чорбаджії . Так ось який він, Сафар-бей, цей кат болгарських райя, селян-кріпаків, гроза балканджіїв-гайдуків! Ще зовсім молодий! Йому не більше двадцяти двох років. Побачивши вперше, ніколи б не сказав, що його, як вогню, бояться болгари: нічого страшного немає в його зовнішності Середній на зріст. Тонке красиве обличчя, на якому чорніють опушені довгими віями гарні очі. Рука, що лежить на ефесі шаблі, біла і тонка, мов у дівчини... Невже ця рука шмагала нагайкою не тільки чоловіків, а й жінок і дівчат? Невже це вона, як кажуть, випікає розпеченим прутом очі втікачам-невільникам і посилає на шибениці повстанців-гайдуків?
Поки в голові старого Момчила снувалися ці думки, Сафар-бей саркастично всміхався, цвьохаючи в повітрі нагайкою. А потім сказав:
— Так ось ти який, гайдуцький пес! Старий шакалі Брудне болгарське ганчір'я!.. Ми давно підозрівали, що ти служиш воєводі Младену — гнів аллаха на його мерзенну голову! — а сьогодні пересвідчився в тому... Признавайся, це ти вбив стражника Василева? Наші люди знайшли біля берега його тіло, поїдене рибами.
— Я нікого не вбивав, — спокійно відповів Момчил.
— Іншої відповіді я й не чекав від тебе, розбійнику! — скрикнув Сафар-бей. — Ви всі, болгари, брехливі, як раби!.. Тоді ти, може, скажеш, де сховав посланця від воєводи Младена? Ну?
Болгарин мовчав. Кожне слово чорбаджії приском падало йому на серце. Він розумів, що йдеться про Драгана, який мав сьогодні чи завтра прибути сюди. Яничари, мабуть, вислідили хлопця і прийшли до колиби по його слідах.
— Чого ж мовчиш? — Сафар-бей штурхнув старого в плече. — Чи хочеш, щоб ми силою змусили тебе говорити?
— Мені нема чого сказати, шановний Сафар-бею, хай аллах продовжить твої літа. Хіба що таке: злі язики оббрехали мене, а ти повірив їм, ага... Про воєводу Младена я чув. Хто ж не чув про нього в нашому краї? Але я не знаю його. І ніякого посланця від нього у мене немає... Не вірите — шукайте!
— Побачимо. Гей, воїни, огляньте все навкруги. Якщо знайдете щось підозріле — негайно до менеї Аскери спішились і метнулись на всі боки.
— Показуй свій барліг, старийі— Сафар-бей кинув поводи джурі і попростував до дверей.
Вони зайшли до колиби.
Перелякана Златка, закутавши голову й плечі тонкою чорною хусткою, стояла посеред кімнати. Якуб сидів за столом.