— А як вирок буде проти мене?
Містер Перкер усміхнувся, взяв велику понюшку тютюну, перегорнув вугілля у каміні, знизав плечима й красномовно замовк.
— Ви думаєте, мені доведеться платити? — спитав містер Піквік, що уважно стежив за телеграфними знаками відповіді.
Перкер ще раз перегорнув дрова в каміні, хоч ніякої потреби в цьому не було.
— Боюсь, що так.
— Тоді мушу попередити вас, що я твердо вирішив не платити нічого, — урочисто промовив містер Піквік. — Нічого, Перкер! Жоден фунт, жоден шилінг, жоден пені з моїх грошей не перейде до кишень Додсона й Фога. Це — моє остаточне й невідмінне рішення! — І містер Піквік на доказ невідмінності своїх намірів щосили стукнув кулаком по столу.
— Чудово, мій любий сер, чудово, — не сперечався Перкер. — Вам це краще знати.
— Звичайно, — поквапливо відповів містер Піквік.— А де живе серджент Снабін?
— На старому сквері в Лінкольнс-Іні.
— Я хотів би побачити його.
— Побачити серджента Снабіна? — тоном величезного здивування скрикнув Перкер. — Неможливо, любий сер. Бачити серджента Снабіна! Та це ж нечувана річ. Його не можна бачити, не заплативши наперед за візит й не визначивши заздалегідь часу консультації. Ні, цього зробити не можна, дорогий сер, абсолютно не можна.
Містер Піквік, проте, твердо вирішив, що це не лише можна, а й треба зробити, і через десять хвилин разом з своїм повіреним був уже в конторі самого великого серджента Снабіна.
Після довгих переговорів з клерком, їх нарешті допустили до кабінету знаменитого адвоката.
Коли клієнти увійшли до кабінету, адвокат писав. Розсіяно вклонившись містерові Піквіку, відрекомендованому Перкером, адвокат попросив їх сісти, обережно поклав ручку на чорнильницю і обхопив руками свою ліву ногу.
— Містер Піквік, відповідач у справі "Бардл проти Піквіка", серджент Снабін, — пояснив Перкер.
— А я беру участь у цій справі? — спитав адвокат.
— Берете, сер, — одповів Перкер.
Адвокат похитав головою, чекаючи дальших пояснень.
— Містер Піквік хотів неодмінно побачитися з вами, сер, і перед судом ще раз запевнити вас, що обвинувачення цілком безпідставне і що, якби він не був певний своєї невинності, він не був би тут. Я наче правильно переказую ваші думки, сер? — повернувся маленький чоловічок до містера Піквіка.
— Абсолютно правильно, — ствердив той.
Серджент Снабін дістав свої окуляри, з великою цікавістю кілька секунд розглядав крізь них містера Піквіка, а потім, звертаючись до Перкера й ледве помітно усміхаючись, спитав:
— Хіба справа містера Піквіка така вірна?
Довірений знизав плечима.
— Ви думаєте викликати свідків?
— Ні.
Усмішка на обличчі в серджента стала виразніша. Він енергійно похитав ногою, відхилився на спинку крісла і на знак сумніву кашлянув.
Хоч які дрібні були ці ознаки, але вони впали в спостережливе око містера Піквіка. Він поправив свої окуляри, крізь які стежив за виявленням адвокатових почувань, і, не звертаючи уваги на підморгування та застережні знаки містера Перкера, енергійним тоном промовив:
— Ви звикли вдаватись у найскладніші юридичні питання, сер, і моє бажання бачити вас у такій дріб'язковій справі, напевне, здається вам примхою.
Серджент спробував прибрати поважного вигляду, та не спромігся й знову всміхнувся.
— Люди вашої професії, сер, — продовжував містер Піквік, — бачать завжди найгірші властивості в людині. Всі її вади та хиби на ввесь зріст постають перед вами. З власного досвіду, вивчивши присяжних, ви знаєте, як багато важить "афект" (я не роблю вам ніякого докору з цього приводу). І ви ладні накинути й усім іншим бажання користуватись знаряддям, до якого ви вдаєтесь в інтересах своїх клієнтів. Я думаю, що саме через це всі юристи недовірливі і аж надто обачні. Свідомий незвичайності свого становища, я, проте, прийшов до вас, сер, щоб, як казав мій друг Перкер, запевнити вас у своїй правоті. Я не винний у зрадницькому вчинку, в якому мене обвинувачують, і хоч як високо ціную вашу допомогу, та коли ви не певні моєї невинності, я примушений буду відмовитись від ваших послуг.
Задовго до кінця цієї промови, занадто прозаічної, як на вдачу містера Піквіка, серджент заглибився в міркування. Проте через кілька хвилин він знову повернувся до реального життя і, побачивши перед собою своїх клієнтів, підвів голову від паперу, на якому збирався вже був писати, і досить нечемним тоном спитав:
— Хто, крім мене, бере участь у вашій справі?
— Містер Фанкі, — відповів повірений.
— Фанкі, Фанкі, — повторив адвокат. — Ніколи не чув такого імени раніше. Він, певно, дуже молода людина?
— Так, дуже молода, — ствердив Перкер,— він уперше виступив тільки цими днями. Дозвольте... зараз скажу... він у корпорації всього вісім років.
— А, я так і думав, — промовив серджент тоном, яким дорослі звичайно говорять про безпорадних немовлят. — Містер Малард, пошліть по містера.... містера...
— Фанкі, Голборн-каурт, в Грейс-Іні, — допоміг Перкер.
— Містера Фанкі й перекажіть йому, що я буду дуже радий бачити його в себе.
Містер Малард пішов виконувати доручення, а Снабін знову заглибився в міркування й міркував, аж доки прийшов містер Фанкі.
Цей малюк-адвокат іншими сторонами був цілком доросла людина. Він дуже нервувався й навіть трохи заікався з хвилювання.
— Я не мав приємності бачити вас раніше, містер Фанкі, — сказав серджент Снабін поблажливим тоном.
Містер Фанкі вклонився. Щодо нього, то він мав приємність бачити серджента, і протягом восьми з чвертю років заздрив йому.
— Ви, здається, виступаєте разом зі мною в цій справі, — промовив серджент.
Будь містер Фанкі заможніший, він би послав по свого клерка довідатись, чи й дійсно він виступає. Будь він спритніший — приклав би палець до лоба і удав, що пригадує, чи є таке діло серед багатьох доручених йому справ. Але він не був ні багатим, ні спритним і тому тільки почервонів і вклонився.
— Ви знайомі з документами, містер Фанкі? — спитав серджент.
Тут знову таки містерові Фанкі слід було сказати, що він забув усі деталі справи; але він сумлінно протягом двох місяців тільки й робив, що читав ці документи, і на запитання ще більше почервонів і ще раз уклонився.