Про що говорив містер Вінкл, розлучаючись із нею, і що казав містер Снодграс, прощаючись з Емілією, ми не знаємо. В усякому разі перші сорок вісім миль вони нічого не сказали ні містерові Піквіку, ні містерові Тапмену, відмовлялись від пива й від бренді, мали дуже сумний вигляд і раз-у-раз зітхали. Якщо кмітлива читачка спроможеться зробити з цих фактів якінебудь задовільні висновки, ми не заперечуватимемо й просимо не обмежувати себе.
Розділ XXIV,
цілком присвячений правосуддю і різним ученим представникам його.
Днів через десять, а може тижнів через два після повернення до Лондона містера Піквіка з приятелями, в готель "Джордж і Яструб" увійшов якийсь джентльмен і спитав, чи живе в них такий собі Піквік.
— Поклич слугу містера Піквіка, Том, — сказала служниця з буфету.
— Не турбуйтесь, прошу,— спинив джентльмен коридорного.— Я прийшов у справах, і, якби ви ласкаво показали мені кімнату містера Піквіка, я піднімусь туди сам.
— Як ваше прізвище, сер? — спитав коридорний.
— Джексон, — відповів знайомий нам клерк Додсона й Фога.
Коридорний побрався нагору попередити про прихід містера Джексона, але той ішов слідом за ним і ступив у номер раніше, ніж слуга встиг вимовити хоч слово.
Того дня містер Піквік запросив своїх друзів до себе обідати, і вони всі сиділи біля вогню та пили вино, коли в його номер описаним вище способом увійшов містер Джексон.
— Як живете, сер?— кивнув головою до містера Піквіка містер Джексон.
Містер Піквік і собі вклонився і з деяким здивуванням роздивлявся обличчя свого гостя, абсолютно не пригадуючи його.
— Я від Додсона й Фога, — пояснив містер Джексон.
— Зверніться до мого довіреного, сер, до містера Перкера в Грейс-Іні, — аж схопився з стільця містер Піквік. — Коридорний, проведіть джентльмена.
— Вибачте, містер Піквік, — сказав Джексон, невимушено ставлячи капелюх на підлогу й витягаючи з кишені стяжку пергаменту. — Але особисте побачення в подібних випадках, містер Піквік, це — просто конче потрібна річ... Звичайна обачність... законна форма... розумієте?
Тут містер Джексон глянув на пергамент, поклав його на стіл, прикрив руками і, з чарівною усмішкою озираючись навкруги, промовив:
— Ну, та не будемо сперечатися зза таких дрібниць. Хто з вас, джентльмени, зветься містер Снодграс?
Замість відповідати на це запитання, містер Снодграс здригнувся так одверто, що іншої відповіді вже було не треба.
— Я так і думав, — ще люб'язніше сказав містер Джексон. — Маю потурбувати вас дечим, сер.
— Мене! — скрикнув містер Снодграс.
— Це — тільки повістка. Позивачка в справі "Бардл проти Піквіка" викликає вас, як свідка, — заспокоїв містер Джексон, відокремлюючи аркушик паперу й видобуваючи шилінг з кишені свого жилета. — Процес одбуватиметься пізніше, ніж зазначено в повістці. Ми гадаємо, це буде чотирнадцятого, а не десятого лютого. Ось ваша, містер Снодграс,—і Джексон поклав йому в руку повістку й шилінг.
Містер Тапмен мовчки дивився на цю процедуру коли Джексон, раптом повернувшись до нього, спитав:
— Ваше ім'я, якщо не помиляюся, Тапмен?
Містер Тапмен зиркнув на містера Піквіка і, не побачивши в широко розкритих очах цього джентльмена й тіні поради відмовлятись од свого імени, сказав:
— Моє ім'я дійсно Тапмен, сер.
— А той джентльмен, я гадаю, містер Вінкл? — допитувався далі Джексон.
Містер Вінкл промимрив щось незрозуміле, після чого обидва джентльмени дістали по клаптю паперу й по шилінгу.
— Боюся надто надокучати вам, промовив Джексон,— але я хотів би бачити ще одну особу. В мене є повістка на ім'я Сема Веллера, містер Піквік.
— Покличте сюди мого слугу, коридорний,— звелів містер Піквік і запропонував Джексонові сісти.
Зайшла гнітюча мовчанка, яку порушив, з'явившись, Сем.
— Ось повістка для вас, містер Веллер, а ось і оригінал справи.
— Де? — перепитав Сем.
— Тут,— і Джексон махнув пергаментом.
— А, так це оригінал, сер, — сказав Сем. — Дуже радий побачити оригінала. Я люблю оригіналів; це дуже втішна штука.
— А ось і шилінг від контори Додсона й Фога.
— З боку Додсона й Фога це надзвичайно мило — робити подарунки, знавши мене так мало, — сказав Сем.— Я страшенно вдячний. Вони вміють нагороджувати справжні чесноти, і це робить їм честь. Вони просто розчулили мене.
Кажучи це, містер Веллер рукавом куртки потер своє праве око випробованим жестом мелодраматичного актора, що бере участь у домашній виставі.
Поведінка Сема трохи збила з пантелику містера Джексона. Та повістки були вже віддані; говорити йому більше не було про що, і, удаючи, ніби вдягає єдину рукавичку, яку він, про око людське, завжди мав у руці, містер Джексон пішов назад до своєї контори.
Тої ночі містер Піквік спав погано: згадка про дуже неприємну справу з місис Бардл не йшла з думки. Другого дня він рано поснідав і, взявши з собою Сема, подався до Грейс-Інського скверу побачитися з містером Перкером.
— А, дорогий мій сер! — підвівся з крісла містер Перкер. — Ну, що нового у вашій справі, любий сер? Як там наші приятелі з Фріменс-каурта? Вони не сплять, я знаю. Вони — спритні хлопці. Безперечно, дуже спритні.
Сказавши це, маленький чоловічок узяв понюх тютюну на ознаку захоплення спритністю панів Додсона та Фога.
— Вони — дуже великі негідники, — розсердився містер Піквік.
— Як сказати, — промовив маленький чоловічок.— Це, бачите, залежить від погляду на цю справу. Та не будемо сперечатись за терміни, бо ви, очевидно, не можете стати на професіональну точку погляду. Ну, та й ми часу не гаяли. Я запросив на захисника серджента [34] Снабіна.
— Він добрий адвокат? — спитав містер Піквік.
— Чи добрий адвокат?! — скрикнув Перкер.— Серджент Снабін — це краса корпорації адвокатів. Заробляє втроє більше, ніж будьхто з нас. Його запрошують на всі найважливіші справи. Цього не слід розголошувати, але ми, фахівці, добре знаємо, що серджент Снабін крутить суддями, як хоче.
Сповістивши про це, маленький чоловічок взяв ще одну понюшку й таємничо підморгнув до містера Піквіка.
— Вони прислали повістки трьом моїм друзям,— сказав містер Піквік.
— Ну, звісно! Важливі свідки: бачили вас у такому становищі. В нас немає таких свідків, ми візьмемо під перехресний допит їхніх свідків і покладемось на красномовність Снабіна, — продовжував містер Перкер.— Напустимо туману на суддю й надіятимемося на присяжних.