Було вже поночі, коли містер Піквік і його компаньйони злізли, з допомогою Сема, з імперіала ітонсвілського диліжанса. Великі голубі прапори маяли у вінках готелю "Ітонсвілський Герб", і на кожній віконниці висіла об'ява, де велетенськими літерами сповіщалося, що комітет вельмишановного Семюела Сламкі перебуває тут щодня. На вулиці стояла юрба цікавих і дивилась на охриплого джентльмена на ганку, що, надсаджуючись і червоніючи з напруги, промовляв на користь містера Сламкі. На жаль, силі його доказів чимало перешкоджало безперестанне гупання в чотири здоровенні барабани, що їх комітет містера Фіцкіна примістив на розі вулиці. Поруч із промовцем стояв заклопотаний маленький чоловічок. Він від часу до часу скидав з себе капелюх і, вимахуючи ним, запрошував натовп гукати "хай живе!", що й виконувалось з великим піднесенням.
Не встигли піквікці зійти з диліжанса, як їх оточила купка чесних і незалежних виборців, що тричі вигукнула "ура!" на їх честь, і вигук цей, підхоплений усією юрбою (це ж зовсім не необхідно, щоб натовп знав, чого він кричить), роздувся в оглушливий переможний гук, який спинив навіть червоновидого на ганку.
— Хай живе!— заревла юрба наостанку.
— Ще раз! — верескнув маленький оратор на ганку, і натовп гримнув знову так, ніби легені в усіх були з заліза й криці.
— Хай живе Сламкі! — ревли чесні незалежні.
— Хай живе Сламкі! — повторив містер Піквік, скидаючи капелюх.
— Геть Фіцкіна!
— Звичайно, геть,— озвався містер Піквік.
— Ура! —і розлігся новий рев, як буває в звіринці, коли слон подзвонить на сніданок.
— Хто такий цей Сламкі? — спитав містер Тапмен.
— Не знаю, — у тон йому відповів містер Піквік.— Тихо! Не питайте. В таких випадках завжди краще робити те, що й натовп.
— А коли є два натовпи? — припустив містер Снодграс.
— Приєднуйтесь до велелюднішого,— порадив містер Піквік.
Цілі томи не можуть сказати більше.
Вони увійшли в готель. Натовп розступився перед ними, оглушливо вітаючи їх. Найперше треба було знайти притулок на ніч.
— Чи немає у вас вільних ліжок? — спитав містер Піквік, прикликавши коридорного.
— Не знаю, сер,— відповів той.— Боюсь, що в нас повно, сер. Зараз довідаюсь, сер.— І він побіг, а через хвилину повернувся — запитати чи джентльмени належать до Голубих.
Містерові Піквіку та його компаньйонам обидва кандидати були байдужі, отже відповісти на запитання було нелегко. І от у дій скруті містер Піквік згадав про свого нового друга — містера Перкера.
— Ви знаєте джентльмена, Перкера на прізвище? — спитав він.
— Безперечно, сер. Це — уповноважений вельмишановного містера Сламкі.
— Він — Голубий, я думаю?
— О, безумовно, сер.
— Тоді і ми Голубі,— заявив містер Піквік, але, спостерігши, що слуга підозріло поставився до його досить безпринципної заяви, вийняв свою візитну картку і попросив передати її містерові Перкеру, якщо той дома. Слуга вийшов і, зараз же повернувшись, запросив містера Піквіка до просторої кімнати на першому поверсі, де за великим столом, заваленим книгами й паперами, сидів містер Перкер.
— А, дорогий сер! — промовив чоловічок, ідучи назустріч містерові Піквіку.— Дуже радий, дуже радий вас бачити. Сідайте, прошу. Ви таки зацікавились нами й приїхали подивитись на вибори, га?
Містер Піквік відповів ствердно.
— Гарячий буде бій,— сказав чоловічок.
— Дуже щасливий чути це,— потер собі руки містер Піквік.— Я страх як люблю бадьорий патріотизм хоч би в чому він виявлявся. Отже, кажете, буде бійка?
— Та ще й яка! — запевнив чоловічок.— Ми зайняли на цей час усі ресторани в місті й залишили противникові самі пивниці. Ловка політика, дорогий мій сер, що й казати.
— А що ви думаєте, які будуть результати виборів?
— Трудно сказати, дорогий мій сер. Сумнівна річ,— відповів чоловічок.— Агенти Фіцкіна заховали тридцять три голоси у каретному сараї "Білого Оленя".
— У сараї? — здивувався містер Піквік, вражений цим другим, таким майстерним, проявом політики.
— Вони зачинили їх і триматимуть там до слушного часу,— пояснив чоловічок.— Це вони зробили, щоб перешкодити нам перейняти їхні голоси. А тепер, якби нам і пощастило перетягти їх до себе, користі ми від того не мали б ніякої, бо всі п'яні. О, то моторні хлопці — агенти Фіцкіна! Нема що й казати — моторні і Ну, та й ми маху не даємо,— конфіденціально додав чоловічок, помовчавши трохи й стишуючи голос до шепоту.— Ми влаштували вчора увечері чай — двадцять п'ять дам, дорогий мій сер,— і кожна з них пішла додому з зеленим зонтиком.
— Із зонтиком! — здивувався Піквік.
— Факт, дорогий сер, факт. Двадцять п'ять зелених зонтиків по сім з половиною шилінгів штука. Всі жінки люблять хороші речі, і зонтики матимуть на них величезний вплив. Ми забезпечили собі голоси їхніх чоловіків і половини їхніх братів... Це куди краще, ніж панчохи чи фланелеві вироби або подібні дурниці. Моя ідея, сер, цілком моя ідея. Град, дощ чи сонце, а ви не пройдете й півдюжини ярдів, не зустрівши дюжини зелених зонтиків.
Тут чоловічка напали веселощі, і тільки з'явлення третьої особи припинило його сміх.
То був високий, худорлявий чоловік із піскуватого кольору волоссям на голові, що почала вже лисіти, і з обличчям, де урочиста самоповага мішалася з повним бездонної глибокодумності поглядом. На ньому був довгий коричневий сюртук, чорний суконний жилет і темного кольору штани. На жилеті теліпався в нього лорнет, а на голові він носив капелюх з дуже низьким верхом і широкими крисами. Новоприбулого представили містерові Піквіку, як містера Пота, видавця "Ітонсвілської газети". Після кількох вступних зауважень містер Пот повернувся до містера Піквіка і урочистим тоном сказав:
— Наша боротьба, певно, дуже цікавить столицю, сер?
— Думаю, цікавить,— відповів містер Піквік.
— І я маю підстави гадати,— промовив Пот, поглядом просячи підтримки в містера Піквіка,— я маю підстави гадати, що до цього до певної міри спричинилася моя стаття в останньому суботньому номері.
— Без найменшого сумніву, спричинилася,— вкинув слово чоловічок.
— Преса — могутня зброя, сер,— вирік Пот.
Містер Піквік цілком приєднався до цього зауваження.
— Але я ручуся, сер,— сказав Пот,— що ніколи не зловживав своєю колосальною владою. Ручуся, сер, що ніколи не скеровував могутньої зброї, яка була в моїх руках, ні проти священного лона приватного життя, ні проти особистої репутації. Ручуся, сер, що всю мою енергію... нехай скромну, а я знаю, що вона скромна... я присвячував... щоб запроваджувати принципи тих... які...