Вражений містер Піквік остовпів і занімів. Із своєю дорогоцінною вагою на руках, він стояв і нестямно поглядав на приятелів, не роблячи ані найменшої спроби виправдатись або дати пояснення. Ті й собі дивились пильно на нього, а місис Бардл зиркала на кожного з них.
Здивування піквікців було таке величезне, а зніяковілість містера Піквіка — така безмежна, що вони стояли б, закам'янівши в своїх позах, доки опритомніє місис Бардл, якби не зворушливий прояв синівського почуття з боку юного Бардла. В своїй вузенькій бархатній куртці, скрізь засіяній мідними гудзиками, він спершу остовпів був на порозі, але потім, вирішивши, що його маму покривджено, і мавши за напасника містера Піквіка, хлопець, як ніжний син, спочатку заголосив, а далі, нахиливши, наче бик, голову, атакував спину та ноги безсмертного мужа ударами й щипками з усією силою своїх рук.
— Заберіть цього поганця! — стогнав містер Піквік, знемагаючи від щипків та стусанів головою. — Заберіть його, він сказився.
— В чім річ?— одним голосом спитали всі три піквікці.
— Не знаю,— роздратовано відповів містер Піквік.— Заберіть хлопця. (Містер Вінкл відтяг у найдальший куток кімнати цікавого хлопця.) А тепер допоможіть мені звести цю жінку вниз.
— О, мені вже крице,— простогнала місис Бардл.
— Дозвольте провести вас, — запропонував свої послуги галантний містер Тапмен.
— Спасибі, сер, спасибі,— істерично скрикнула вдова й пішла до себе в кімнату, підтримувана містером Тапменом і своїм ніжним сином.
— Ніяк не можу зрозуміти,— промовив містер Піквік, коли його друг повернувся знизу,— що з нею сталося. Як тільки я сказав їй, що беру слугу, її наче напала епілепсія, а потім вона зомліла. Надзвичайно дивно!
— Надзвичайно, — погодилися його приятелі.
— Завела мене в таке ніякове становище.
— Дуже, — знову підтвердили його послідувачі, стиха покашлюючи й недовірливо переглядаючись.
Містер Піквік помітив їхню недовірливість. Вони, очевидно, мали підозру на нього.
— Там у коридорі стоїть якийсь чоловік, — сказав містер Тапмен.
— Це — той самий, про якого я й говорив, — зрадів містер Піквік. — Я посилав сьогодні по нього. Будьте ласкаві покликати його, Снодграс.
Містер Снодграс покликав — і в кімнату вступив містер Семюел Веллер.
— Ви, я думаю, пригадуєте мене?— спитав містер Піквік.
— Ще б пак! — відповів Сем незалежно.— Здорова була буча, та куди вам усім проти нього самого!
— Ніколи не кажіть мені про це,— поквапно урвав його мову містер Піквік.— Я хочу поговорити з вами про інше. Сідайте.
— Дякую, сер,— відповів Сем і зараз же сів, поставивши перед тим свій білий капелюх на підлогу в коридорі.
— Насамперед я хотів би знати, чи задоволені ви своєю теперішньою посадою.
— Перед тим, як відповісти,— сказав Сем,— я насамперед хотів би знати, чи не хочете ви запропонувати мені щось краще.
Промінь лагідного благовоління осяяв обличчя містера Піквіка, і він промовив:
— Я наполовину вирішив узяти вас до себе.
— Серйозно? — спитав Сем.
Містер Піквік ствердно хитнув головою.
— Платня?
— Двадцять фунтів на рік.
— Одяг?
— Дві пари.
— Робота?
— Услуговувати мені та подорожувати разом зо мною й цими джентльменами.
— Знімайте об'яву і — рішуче промовив Сем.— Мене здано самотньому джентльменові. На умови я згоден.
— Приймаєте пропозицію?— спитав містер Піквік.
— Звичайно. Якщо костюми пасуватимуть на половину так, як посада, то це буде чудово.
— Ви, звичайно, можете дати рекомендації? — зацікавився містер Піквік.
— Спитайте в господині "Білого Оленя", сер.
— Можете ви прийти вже сьогодні ввечері?
— Я можу надягти костюм хоч зараз, якщо він у вас є,— живо відповів Сем.
— Приходьте на сьому вечора,— сказав містер Піквік.— Коли рекомендація буде задовільна, матимете й костюм.
Поведінка Сема, як виявилось, була бездоганна, і умову уклали того ж дня. З швидкістю та енергією, що характеризували не лише громадську діяльність, а й хатнє життя незвичайного мужа, містер Піквік зараз же повів свого нового слугу до одної з тих вигідних крамниць, що постачають джентльменам новий і приношений одяг, позбавляючи їх неприємної й нудної формальності примірювання. Ще не настав вечір, як містер Веллер дістав сірий фрак з блискучими гудзиками, прикрашеними ініціалами П. К., чорний капелюх з кокардою, рожевий смугнастий жилет, штиблети, гетри й силу інших речей, які занадто довго було б перелічувати.
— Ну,— казав до себе вбраний у нову одіж слуга, сидячи наступного ранку на імперіалі ітонсвілського диліжанса,— тепер уже я не знаю, чи я лакей, чи грум, чи ловчий, чи секретар. Якась мішанина. Та дарма. Принаймні, зміна повітря, багато побачу, мало робитиму. А це все мені дуже підходяще. Отже, хай живуть піквікці!
Розділ XI
Дещо про Ітонсвіл та про партії в ньому і про те, як відбувалися вибори члена парламенту від цього старовинного, лояльного й патріотичного міста.
Ітонсвілці, як і людність багатьох інших городків, дуже пишалися своїм значенням для держави і думали, що кожен мешканець Ітонсвіла, свідомий ролі, яку може відіграти його приклад, повинен душею й тілом віддатися одній з великих ворожих партій,— Голубим або Жовтим.
Голубі були завжди проти того, що обстоювали Жовті, а Жовті були завжди проти того, що обстоювали Голубі. Через те, хоч би де зустрічалися Жовті і Голубі — на громадських зборах, на базарі чи на ярмарку — лунали суперечки й міцні слівця. Якщо Жовті пропонували зробити новий дах над ринком, Голубі збирали мітинг і провалювали цю справу; якщо Голубі пропонували встановити новий водопровідний насос на головній вулиці міста, Жовті всі були проти як один, вражені такою страховинною затією. В місті були Голубі крамниці і Жовті крамниці, Голубі готелі і Жовті готелі, навіть у церкві були місця — Жовті і Голубі.
Містер Піквік з властивими йому прозірливістю й мудрістю вибрав найцікавіший момент для відвідання городка. Історія не знає зразків такої напруженої передвиборчої боротьби. Вельмишановний Семюел Сламкі, з Сламкі-гола, був кандидатом Голубих, а Гораціо Фіцкіна, есквайра, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла, його друзі висунули обстоювати інтереси Жовтих. "Ітонсвілська газета" застерігала ітонсвілців, що тепер на них звернуто очі не самої Англії, а й цілого цивілізованого світу, а "Ітонсвілський незалежний" владно запитував, чи й на цей раз ітонсвілці будуть свідомими громадянами, якими були завжди, абож виявлять себе низьким, рабським знаряддям у руках людей, негідних імени англійця та щастя бути вільними. Ніколи ще це місто не хвилювало таке зворушення.