— Я не сказився. Я зовсім здоровий, — запевняв хлопець.
— Якого ж тоді дідька ти штрикнув містера Піквіка чимсь гострим? — із серцем скрикнув містер Вордл.
— Він не хотів дивитись на мене. Я маю йому щось сказати.
— Що ти маєш сказати йому? — спитало разом з півдюжини голосів.
Гладкий хлопець зітхнув, безпорадно глянув на двері спальні й суглобами вказних пальців утер дві сльози.
— Що ти мав сказати йому? — напосідав Вордл, трясучи хлопця.
— Облиште, — промовив містер Піквік, — дозвольте, я сам поговорю з ним. Отже, що ти мав переказати мені, голубчику.
— Я хотів шепнути.
— Ти, напевне, хотів відкусити йому вухо, поганцю,— догадався Вордл. — Не підходьте до нього. Він божевільний. Подзвоніть. Нехай його заберуть звідси.
Крик загального здивування спинив містера Вінкла, що простяг уже руку до дзвоника. З спальні вийшов ув'язнений закоханець і, ввесь червоний від замішання, чемно вклонився товариству.
— Алло! — скрикнув містер Вордл, випускаючи з рук комір гладкого хлопця.— Що це значить?
— Я сидів у сусідній кімнаті відтоді, як ви повернулися, сер, — пояснив містер Снодграс.
— Еміліє, дитинко моя, — з докором у голосі промовив містер Вордл.— Я ненавиджу брехню та ошуканство. З твого боку це неделікатність і невдячність. Я не заслужив такого, Еміліє.
— Татусю, — відповіла Емілія. — Арабелла знає... кожен тут знає... Джо знає... Я до цього не причетна. Август, бога ради, що ж ви мовчите?
Містер Снодграс, який тільки й чекав, щоб його вислухали, зараз же розповів, як опинився в такому прикрому становищі; як саме побоювання викликати розбрат у родині змусило його уникати містера Вордла, коли той увійшов; як він хотів вийти через інші двері, але вони були зачинені на ключ, і тому він мимоволі залишився. Становище його, правда, прикре, але тепер він найменше шкодує за ним, бо має, принаймні, нагоду заявити перед їхніми спільними друзями, що щиро й глибоко кохає доньку містера Вордла; щасливий сказати, що почуття це — взаємне, і що якби між ним і нею прослалися тисячі миль або котив свої хвилі океан, то й то він не міг би забути хоч на момент тих щасливих днів, коли вперше... і так далі.
Давши собі полегшення, містер Снодграс знову вклонився, подивився всередину свого капелюха й попрямував до дверей.
— Стійте! — гримнув містер Вордл.— Чому ж, в ім'я всього того, що...
— Спалахує, — делікатно підказав містер Піквік, який думав, що закінчення буде гірше.
— Гаразд: того, що спалахує, — згодився на заміну Вордл, — не сказали ви мені цього з самого початку?
— Або не звірились на мене? — додав містер Піквік.
— Та годі вже вам, — стала на захист містера Снодграса Арабелла. — Яка користь питати про це тепер, коли ви придбали гарного зятя і налякали своєю лютістю всіх, крім мене? Стисніть краще йому руку та звеліть дати йому обідати, бо він хоче їсти. А головне — пийте зараз же вино, бо, доки ви не вип'єте своїх двох пляшок, ви просто нестерпні.
Добродушний старий джентльмен ухопив Арабеллу за вухо, безсоромно поцілував її, ніжно поцілував свою дочку і дружньо стиснув руку Снодграсові.
— Щодо одного пункту, то вона безумовно має рацію,— сказав старий джентльмен.— Подзвоніть, щоб принесли вина.
Вино прибуло, і одночасно прибув і Перкер. Містер Снодграс обідав за окремим столом, а по обіді підсунув свій стілець ближче до Емілії без найменших заперечень з боку старого джентльмена.
Вечір пройшов прекрасно. Маленький містер Перкер був у чудовому настрої, розповідав смішні історії і співав сумних пісень, більшість яких потішала не менше, ніж його анекдоти. Арабелла була чарівна, містер Вордл — надзвичайно веселий, містер Піквік — доброзичливий, містер Бен Елен — галасливий, закохані — мовчазні, містер Вінкл — балакучий, а всі разом — дуже щасливі.
Розділ XLII
Важлива нарада містера Піквіка з Семюелем Веллером, у якій бере участь і родитель останнього. Несподіване з'явлення джентльмена в сюртуці тютюнового кольору.
Містер Піквік сидів у себе сам, міркував про багато речей і думав, між іншим, як допомогти юному подружжю, непевне становище якого викликало в ньому постійне хвилювання та жаль. В цей час у кімнату нечутно ввійшла Мері і, наблизившись до стола, промовила:
— Вибачте, сер. Там унизу стоїть Семюел і питається, чи може зайти до вас його батько.
— Звичайно,— відповів містер Піквік.
— Слухаю, сер, — сказала Мері й легенькою ходою рушила до дверей.
— А він давно вже чекає? — спитав її містер Піквік.
— О, ні, сер. Вони тільки но приїхали. Сем каже, що більше ніколи не проситиме у вас відпустки, сер.
Може, Мері зрозуміла, що переказала цю новину із запалом трохи більшим, ніж годилося б; може, побачила вона добрячу усмішку на обличчі містера Піквіка,— ми не знаємо. Тільки гарненька покоївка опустила голову й стала пильно розглядати ріжечок свого хвартушка.
— В кожному разі попросіть їх сюди зараз же,— сказав містер Піквік.
Мері з полегшенням зітхнула й побігла виконувати розпорядження.
Містер Піквік обійшов два-три рази круг кімнати і, потираючи собі лівою рукою підборіддя, здавалося, заглибився в думки.
— Ну, що ж, — лагідним, але трохи сумним тоном сказав він нарешті, — це — найкращий спосіб, яким я можу винагородити його прихильність до мене та вірність. Хай воно буде так. Така вже доля старої самотньої людини, що всі, хто оточує її, прив'язуються до когось іншого і кидають її. Я не маю ніякого права чекати, що зі мною буде інакше. Ні, ні, — веселіше вже додав містер Піквік, — то були б невдячність і себелюбство. Мушу почувати себе щасливим, мавши нагоду так добре влаштувати його. Та я й щасливий. Безперечно щасливий.
Містер Піквік так поринув у ці міркування, що стук у двері повторився три чи чотири рази, перше ніж він почув його. Поквапливо сівши й прибравши свого звичайного милого вигляду, він дав проханий дозвіл, і до кімнати вступив Сем Веллер у супроводі батька.
— Радий, що ви повернулися, Сем, — привітав його містер Піквік. — Як ся маєте, містер Веллер?
— Дуже, добре, дякую, сер, — відповів удівець.— Сподіваюся, ви здорові, сер?
— Спасибі, цілком здоровий, — сказав містер Піквік.
— Я хотів перебалакати з вами, сер, якби ви могли ласкаво приділити мені хоч п'ять хвилинок, сер.