— Принесіть нам сьогодні найкращого вина, коридорний,— потираючи руки сказав старий Вордл.
— Матимете найкраще, сер,— запевнив коридорний.
— І скажіть дамам, що ми вже прийшли.
— Слухаю, сер.
Містер Снодграс палко й побожно бажав, щоб дами довідались і про його прихід. Він навіть хотів шепнути "коридорний!" в замкову щілину, але в голові його промайнула гадка про можливість з'явлення перед ним зовсім не коридорного. Тоді він сів на свій саквояж і затрусився.
— Перкера ми не будемо чекати й хвилини,— сказав Вордл, дивлячись на свого годинника. — Він завжди акуратний. Як прийде, то буде вчасно, а не прийде, то нема чого й дожидати. А! Арабелла!
— Сестро моя! — скрикнув містер Бенджемен Елен, романтичним жестом обіймаючи її.
— О, Бен, як од тебе тхне тютюном! — промовила Арабелла, досить знеможена цією ознакою любові.
— Правда? — спитав містер Бенджемен Елен.— Правда, Белло? А, може, що й тхне.
І справді, так могло бути, бо він тільки но залишив невеличку милу компанію з дюжини курців — студентів-медиків — у невеличкій залі бара перед жарким каміном.
— Але я страшенно радий бачити тебе, — сказав містер Бен Елен. — Щасти тобі, боже, Белло.
— Здрастуй, Бен, голубчику, тільки прошу не стискуй так, бо ти пожмакаєш мені убрання, — попросила Арабелла, нахиляючись наперед, щоб поцілувати брата.
Замирившись з сестрою, містер Бен Елен піддався впливові своїх почуттів, сигар та портеру і подивився кругом крізь змокрілі скельця окулярів.
— А для мене у вас і словечка не знайдеться?— закричав Вордл, розкриваючи обійми.
— Знайдеться; і багато,— шепнула Арабелла, потрапляючи в обійми старого джентльмена.— Ви — бездушне, жорстоке, нечуле страховище.
— А ви — маленька бунтівниця,— тим же тоном відповів Вордл, — і мені доведеться не приймати вас більше у себе. Таких людей, як ви, що одружуються всупереч цілому світові, треба виключати з пристойного товариства. Прошу! — голосно промовив старий джентльмен.— Обід на столі. Ви сядете поруч мене, Арабелло. Джо! А, кляте створіння! Він чогось не спить.
І справді, на превелике здивування свого пана, гладкий хлопець не спав і тримався напрочуд бадьоро. Очі його були розплющені й дивилися так, немов він і не збирався будьколи їх заплющувати. В його рухах помічалася якась незвичайна жвавість. Зустрічаючись поглядами з Емілією або Арабеллою, він скалив зуби й усміхався, а один раз Вордл міг навіть заприсягнутись, що він підморгнув до них.
Зміна в поведінці гладкого хлопця пояснювалась чимраз більшою свідомістю своєї гідності, яку він відчув, ставши повіреним молодих дам, і всі його підморгування, кивки та гримаси мали запевнити їх в його відданості. Але знаки ці скоріше могли збудити підозру, ніж приглушити її, і тому Арабелла щоразу відповідала на них, насуплюючи брови або хитаючи головою. Гладкий же хлопець брав ці застережливі миги за похвалу собі й підморгував, кивав головою й гримасував з подвоєною енергією.
— Джо, — сказав містер Вордл, обшукавши всі свої кишені, — чи не на софі моя табакерка?
— Ні, сер, — відповів гладкий хлопець.
— А! пригадав. Вона у мене в спальні. Побіжи та принеси її мені.
Гладкий хлопець пішов у суміжну кімнату і через хвилину повернувся звідти з табакеркою і з обличчям таким блідим, якого ніколи не було в жодного гладкого хлопця.
— Що трапилося з тобою, хлопче?— гукнув здивований Вордл.
— Нічого,— пробелькотів Джо.
— Мабуть, ти бачив там привид? — спитав старий джентльмен.
— Або хильнув чогонебудь, — висловив думку Бен.
— Думаю, ви маєте рацію, — шепнув через увесь стіл Вордл. — Він — п'яний, я певен того.
Бен Елен відповів, що така і його думка. Цей джентльмен бачив силу випадків зазначеної недуги, і тому Вордл переконався, що враження, яке вже з півгодини снувалося в його голові, правильне, і прийшов до висновку, що гладкий хлопець п'яний.
— Попильнуйте його кілька хвилин,— шепнув Вордл.— Зараз побачимо, так воно чи ні.
Безщасний юнак обмінявся десятком слів з містером Снодграсом, і той благав прислати когось, щоб визволити його, а тоді випхнув хлопця разом з табакеркою, боячись, що через довгу відсутність посланця його викриють. Хлопець, поміркувавши кілька часу із дуже збентеженим обличчям, вийшов з кімнати й подався шукати Мері.
Але Мері, переодягнувши свою пані, пішла вже додому, і гладкий хлопець повернувся ще більше стурбований.
Вордл і містер Бен Елен перезирнулися.
— Джо! — сказав Вордл.
— Тут, сер.
— Чого це ти виходив?
Гладкий хлопець розпачливо глянув в обличчя кожного й пробелькотів, що не знає.
— А! не знаєш; га? — повторив Вордл. — Передай сир містерові Піквіку.
Містер Піквік, бувши в чудовому настрої, чарував усіх за столом, а тепер провадив жваву розмову з Емілією та містером Вінклем, чемно схиляючи голову, вимахуючи лівою рукою, щоб підсилити свої зауваження, і весь сяючи ласкавою усмішкою. Він узяв трохи сиру і збирався поновити перервану розмову, коли гладкий хлопець, перехилившися, щоб голова його була на одному рівні з головою містера Піквіка, показав великим пальцем через плече собі й скривив гримасу, огиднішої й жахливішої за яку не кривлять навіть у різдвяних пантомімах.
— Боже мій! — скрикнув містер Піквік. — Що за?.. — і він спинився, бо гладкий хлопець уже випростався й удав, ніби спить.
— В чім річ? — спитав містер Вордл.
— Якийсь чудний хлопець, — відповів містер Піквік, дещо знервовано поглядаючи на Джо. — Може, воно і неприємно, але я починаю думати, що він не сповна розуму.
— О, містер Піквік, бога ради не кажіть цього! — враз скрикнули Арабелла з Емілією.
— Звичайно, я не зовсім певний цього, — відповів містер Піквік серед загальної мовчанки й стурбованих поглядів, — але манери його просто лякають мене. Ой! — містер Піквік аж підскочив. — Перепрошую, леді, він тільки но якимось гострим струментом штрикнув мене в ногу. Він таки, безперечно, збожеволів.
— Він — п'яний!— гримнув містер Вордл. — Подзвоніть! Покличте коридорних і Він — п'яний.
— Я не п'яний, — зарюмав хлопець, падаючи навколішки перед своїм паном, що вхопив його за комір. — Я не п'яний.
— Тоді ти сказився. Ще гірше. Покличте коридорних!— гукав старий джентльмен.