— Вас викликає "П'ятий", — звернувся до генерала радист.
Роговцев узяв навушники.
— "Перший"! "Перший"! — почув голос Тамбуліді.
— "Перший" слухає…
— Я — "П'ятий".
— Чую вас, "П'ятий", доповідайте!
— "П'ятий" доповідає: о другій тридцять залишила чергування. Пішла до міста. Біля свого дому сховалася в тіні, звідти вела спостереження за вулицею. Тривалість — двадцять хвилин. О третій тридцять у зазначеному кварталі запрацювала рація. Шифровку перехоплено. "П'ятий" закінчив.
— Я — "Перший". Слухайте мене, "П'ятий": негайно накажіть групі захоплення — діяти! "Перший" закінчив.
— "П'ятий" наказ прийняв!
Ніч була — хоч в око стрель: на небі, щільно огорнутому вологими пасмами хмар, — ані зіроньки, у місті, виметеному комендантською годиною, яке затамувало подих у тривожному чеканні, — ані вогника. Холодний, пронизливий вітер поривчасто влітав на порожні вулиці з Тереку і з виттям продував їх зимними протягами.
Замасковані бійці, що звідусіль заблокували двоповерхову садибу, в якій з часу взяття німцями Ростова-на-Дону самотньо жила Вороніна, мерзли, боячись і порухом виявити свою присутність. Будинок належав відомому у місті подружжю лікарів Адаєвих. Бездітні, вони на початку війни, вирушаючи по мобілізації на фронт, завітали до старого приятеля професора Вороніна. Не застали в живих — старого хірурга настільки вразила історія, в яку потрапила його прийомна дочка, що його й так вже підупаде серце не витримало. Діагноз — інфаркт — з медичного боку розповів лікарям Адаєвим багато, з життєвого — нічого. Вони поспівчували його "осиротілій" дочці і лишили їй ключ від своєї затишної садиби в Орджонікідзе. "Коли що, Надійко, будьте, як дома: будьте дочкою нашою", — і так далі, як кажуть добрі, щирі люди, співчуваючи не на слові, а на ділі іншій людині в скруті. Так майбутній військлікар Вороніна опинилася сама одна в порівняно великому, ізольованому будинку з садом, що на той час було рідкісним явищем у перенаселеному біженцями місті. А її не чіпали — з вдячної поваги до чудових лікарів Адаєвих. Навпаки — запропонували роботу у військовому госпіталі.
Житлові покої — чотири великі кімнати — містилися на другому поверсі. Дві з них, що виходили вікнами на вулицю, зайняла Вороніна, влаштувавши собі затишок з вітальні та спальні. Перший поверх містив побутові приміщення: ліворуч — гараж, тепер порожній, бо лікарська "емка" нині теж десь місила фронтові путівці, праворуч — господарська кладова, посередині — льох, залізобетонний дах якого нині перетворив його на бомбосховище, і то — надійне. Весь будинок на рівні другого поверху оточувала простора, вкрита виноградним плетивом веранда. З двох боків її йшли долу дерев'яні сходи.
Майор Тамбуліді підкликав до себе старшого лейтенанта Вікулова та лейтенантів Суровецького і Мамедова.
— Є наказ негайно брати! Тихо, без шуму всіх, хто виявиться в домі. Ясно?
— Ясно, товаришу майор!
— І от що — брати обов'язково живими.
Офіцери, що очолювали групу захоплення, одягли на чоботи м'які, повстяні топанці й нечутно, без рипу, піднялися з пістолетами напоготові на веранду. Причаїлися за дверима, чуйно прислухаючись. Хтось у помешканні ходив, дзюрчала з крана вода, дзвенів посуд. Мабуть, готувалася вечеря, і ця спокійна хатня вовтузня промовисто свідчила про те, що ніхто в домі не чекає непроханих гостей.
"Прийшли непрохані, то й пішли некохані", — недоречно пригадав Вікулов прислів'я і ледь чутно ворухнув губами, нахилившись до Суровецького:
— Давай!
Двері прочинилися, засвітилася шпаринка. Не рипіли, як у добрих хазяїв. Потягло хатнім теплом, пахощами смажені. Двері тихенько прочинили ширше, в них м'яко прослизнув Суровецький, за ним — Вікулов з Мамедовим. І цієї миті в ногах у них занявчав противнющим голосом великий сірий кіт. Розпушивши тривожно хвоста, він форкнув і шмигонув коридором до кухні.
"У, шайтан!" — вилаявся подумки Мамедов і, не роздумуючи, кинувся вслід за котом.
Кидок був вчасний. Зляканий кіт переполошив і Вороніну. Вона тривожно визирнула з кухні, зіниці її нажахано розширилися, але лякливий зойк згас у широкій долоні Мамедова на якомусь невиразному хрипі.
Вікулов і Суровецький миттю шугонули до кімнат: перший — до вітальні, де красувався накритий на двох стіл, другий — до спальні, мало не половину якої займала низька, широченна тахта. Вона перша впадала в око і домінувала над усім. А втім, мала. зовсім не постільну оздобу — мідний дріт, що висувався з піднятої планки спинки і був з'єднаний з батареєю опалення. "Та це ж антена", — майнуло в голові Суровецького, але роздивлятися далі забракло часу — з-за шафи ляснув постріл, розпеченим дробом прошив Суровецькому живіт, він поточився плечима на двері і впав у коридорі.
— Там… — прошепотів Вікулову, що вихором летів на поміч.
Він побачив чорний отвір у підлозі, куди збирався стрибнути чоловік у формі капітана Червоної Армії з пласким чорним чемоданчиком у лівій руці. Та в правій він тримав парабелум. Вікулов сахнувся вбік, два постріли пролунали навстріч майже водночас, кулі свиснули, а влучила тільки одна — куля Вікулова, що вибила з рук "капітана" зброю.
— Руки! — крикнув старший лейтенант.
Чорний чемоданчик упав і розчахнувся. У ньому була вмонтована рація…
"Капітан" повільно підвів руки вгору, а потім несподіваним ударом ногою на мить позбавив старшого лейтенанта здатності діяти, нахилився до парабелума. Та більше не піднявся — Вікулов рукояттю пістолета знерухомив його на підлозі.
Розділ чотирнадцятий
"ГОСПОДИ! ВРЯТУЙ МЕНІ СИНА МОГО…"
Штурмбанфюрер Хейніш вислуховував майора Штюбе зовні стримано, але щосили, аж кісточки пальців побіліли, стискаючи в кулаці одразу три нагострених олівці, ніби збирався раптовим ударом прошити ними армійського розвідника.
Після прикрого випадку з Есмеральдою відчував певну неприємну залежність від цього набридлого в своїх безглуздих підозрах майора, і неспроможність раз і назавжди покласти рішучий край дурним теревеням Штюбе дратувала його до знавіснілості. Він ніби натягував на свої нерви гамівну сорочку, а лють ховав під кам'яною незворушністю лицевих м'язів.
— Чого, власне, ви жадаєте від того напівцивільного вояки Шеєра? — запитав стримано, але без будь-якої ознаки приязні в голосі, очах, на обличчі.