— Моя люба, та це ж однаково, що руки на себе накласти, ви у воду кидаєте спадщину матері! — вигукнув він із щирою переконаністю ділової людини, засмученої втратою цілого багатства.— Повірте, я плекаю до вас щонайглибшу дружбу! Та ви не знаєте, що я вас люблю, я вас обожнюю ще від того дня, коли ваш батько влаштував останній бал! О, ви були чарівною! Ви повинні вірити голосу серця, для якого ваші інтереси найдорожчі, люба Маргарито.
П'єркен на мить замовк, а тоді сказав:
— У такому разі ми скличемо сімейну раду й зробимо вас правомочною, не питаючись вашої згоди.
— А що означає бути правомочною?
— Це означає користуватися своїми правами.
— Якщо я можу стати правомочною, не виходячи заміж, то чому ви наполягаєте, щоб я вийшла? І за кого мені виходити?
П'єркен спробував подивитися на дівчину ніжним поглядом, але такий вираз настільки суперечив його застиглим очам, які оживали тільки на згадку про гроші, що Маргарита слушно запідозрила розрахунок у цій несподіваній ніжності.
— За того, хто вам сподобається... у нашому місті,— провадив вів.— Чоловік потрібний вам і з чисто ділових міркувань. Ви матимете справу з батьком. Чи зможете ви чинити йому опір, якщо будете сама?
— Атож, добродію, я зумію захистити братів і сестру, коли до цього дійде.
"Ох, і клята ж дівка!" — подумав П'єркен.
— Ні, ви не зможете йому перечити,— сказав він уголос.
— Поговорімо про щось інше, — відповіла Маргарита.
— Прощайте, родичко, я постараюся служити вам і всупереч вашому бажанню. Я доведу свою любов, захищаючи вас від лиха, яке всі у місті передбачають.
— Дякую за ваші турботи, але прошу не замишляти й не робити нічого такого, що завдало б найменшої прикрості моєму батькові.
Дивлячись услід П'єркенові, Маргарита глибоко задумалася. Його голос із металевим призвуком, його рухи,— начебто гнучкі, але то була гнучкість пружини,— його погляд, що виражав не так лагідність, як догідливість,— вона порівнювала з тією мелодійною поезією без слів, якою дихали почуття в Еммануеля. Хоч би що людина робила, хоч би що казала, вона випромінює дивовижний магнетичний струм, який дає змогу непомильно оцінити її почуття й наміри. Звук голосу, погляд, пристрасні жести закоханого можна вдати, і спритний актор легко одурить молоду дівчину; але чи досягне він успіху, якщо не буде сам-один? Якщо біля дівчини є душа, що бринить в унісон з її почуттями, хіба ця дівчина не розпізнає відразу, де любов щира, а де — фальшива? В цей час над Еммануелем, як і над Маргаритою, висіли чорні хмари, що фатально згустилися над ними вже з першої їхньої зустрічі і затулили від них голубе небо кохання. Молодий де Соліс не мав найменшої надії на взаємність, і благоговійне почуття, яке він плекав до своєї обраниці, було тихим і потаємним, побожним у своїх проявах. Він був небагатий, за своїм суспільним становищем стояв від Маргарити далеко і, не можучи нічого запропонувати їй, окрім хіба свого звучного імені, навіть у мріях не сподівався стати її чоловіком. І все ж таки він чекав від Маргарити якого-небудь підбадьорливого знаку, але на очах у вмирущої матері та не зважувалася подати його. Однаково чисті, ці двоє таким чином досі не обмінялися жодним словом кохання. Їхні радощі були радощами нерозділеними, якими люди нещасливі змушені втішатися наодинці з собою. Обоє тремтіли, але тремтіли кожне окремо, хоча збуджував їх промінь однієї надії. Вони ніби боялися самих себе, уже ясно відчуваючи, що створені одне для одного. Так Еммануель боявся навіть доторкнутись до руки своєї повелительки, якій спорудив у своєму серці святилище. Від найлегшого доторку його пристрасть могла б спалахнути надто яскравим полум'ям, і він не зміг би приборкати свої розбурхані почуття. Та хоч вони жодного разу не обмінялися тими знаками — ледь помітними, але глибоко значущими, невинними, але серйозними,— які дозволяють собі найсором'язливіші закохані, вони вже так надійно оселилися в серці одне в одного, що обоє були готові на найвищі жертви,— єдина втіха, доступна для них. Після смерті пані Клаас їхнє потаємне кохання задихалося під жалобним крепом. Сфера, у якій вони жили, з темної стала чорною, хмари сліз застилали в ній світло. Стриманість Маргарити змінилася майже холодністю, адже вона мусила дотримати клятву, яку дала матері; і, здобувши більшу свободу, аніж раніше, вона стала ще суворішою. Еммануель поділяв із коханою її скорботу, розуміючи, що будь-яке признання в коханні, найменший прояв наполегливості могли образити її серце. Таким чином це велике кохання стало ще скромнішим, ніж на початку. Їхні ніжні душі й далі звучали влад, та коли раніше їх розділяли сором'язливість юності і пошана до страждань умирущої, то тепер між ними стояло горе, і їм доводилося обмежуватися чудесною мовою поглядів, німою красномовністю вчинків, які свідчили про безмежну відданість, відчуттям глибокого взаєморозуміння, досконалою гармонією молодості, першими невинними радощами майже дитячого кохання. Еммануель щоранку з'являвся довідатись, як ведеться Клаасові й Маргариті, але заходив до їдальні тільки в тому разі, якщо приносив листа від Габрієля, або сам Валтасар просив його зайти. Перший же погляд, який він кидав на дівчину, передавав їй тисячу думок, сповнених співчуття до її горя; своїм поглядом він казав їй про те, що мучиться стриманістю, якої вимагають правила світського тону, що ніколи не перестає про неї думати, що поділяє її смуток,— одне слово, в тому погляді, не заплямленому жодним розрахунком, він проливав на серце подруги рясну росу своїх сліз. Цей славний юнак до такої міри жив теперішнім, він так дорожив щастям, яке вважав скороминущим, аж Маргарита не раз дорікала собі за те, що не подасть йому великодушно руки і не скаже: "Будьмо друзями!"
П'єркен не залишав дівчину в спокої, виявляючи наполегливість, що була не чим іншим, як тупою впертістю йолопа. Він застосовував до Маргарити звичайні мірки, якими користується більшість чоловіків для оцінки жінок. Він був переконаний, що слова одруження, свобода, багатство, якими він протуркотів їй вуха, неодмінно проростуть у її в душі й розквітнуть бажанням, а він оберне його собі на користь. Виходячи з цих міркувань, П'єркен вважав, що Маргарита тільки прикидається холодною. Та хоч він оточував її турботами й галантною увагою, йому не дуже щастило приховати свої деспотичні нахили, породжені звичкою одним махом розв'язувати найважливіші питання сімейного життя. Втішаючи її, він удавався до затертих фраз, типових для людей його ремесла, що слимаками вповзають у чужу зболену душу і залишають там довгий слід сухих слів, здатних запаскудити навіть святість горя. Його ніжність відгонила улесливістю. Свій фальшивий смуток він залишав біля дверей, коли взував калоші й брав парасольку. Він користувався тоном, на який давала йому право давня близькість до родини Клаасів, як знаряддям, щоб проникнути в цю родину ще глибше і переконати Маргариту взяти шлюб, про який він заздалегідь роздзвонив по всьому місту. Тож кохання щире, віддане, шанобливе, разюче відрізнялося від кохання егоїстичного й обміркованого. І П'єркенова поведінка, і поведінка Еммануеля були по-своєму цілісними. Один прикидався палко закоханим і користувався з кожної нагоди, щоб хоч на крок просунутися до мети: одружитися з Маргаритою. Другий приховував своє почуття, боявся виявити свою відданість. Через якийсь час після смерті матері, Маргарита дістала нагоду в один і той самий день порівняти цих чоловіків. Власне, обирати їй доводилося тільки між ними двома, адже вона була приречена жити в усамітненні й не бувала у світському товаристві, а обставини, в яких вона опинилася, закрили двері дому Клаасів для всіх, хто міг би домагатись її руки. Отже, якось уранці в один з перших погожих днів квітня Еммануель з'явився в ту саму мить, коли Клаас зібрався вийти. Він щодня довго гуляв біля міського муру — так нестерпно йому було сидіти вдома. Еммануель хотів був піти з Валтасаром, але завагався, ніби збираючись із духом, поглянув на Маргариту і залишився. Маргарита здогадалася, що вчитель хоче поговорити з нею, і запропонувала йому вийти в сад. Свою сестру Фелісію вона відіслала до Марти, яка прибирала в передпокої на першому поверсі.