— Наші слуги, мамо, так засмучувалися, завжди бачачи його насупленим, що ми не будемо самотні у своїй радості,— сказала Маргарита.— О, надіньте інший пояс, цей дуже заношений.
— Гаразд, але поквапся, я хочу ще поговорити з П'єркеном. Де він?
— У вітальні, грається з Жаном.
— А де Габрієль і Фелісія?
— В саду, я чую, як вони там кричать.
— Біжи скоріше туди і подивися, щоб вони не рвали тюльпанів! Твій батько ще не бачив їх цього року і, може, захоче сьогодні помилуватися ними, коли ми встанемо з-за столу. Скажи Мюлькіньє, хай принесе йому все потрібне для того, щоб перевдягтися.
Коли Маргарита пішла, пані Клаас виглянула у вікно, яке виходило в сад, і побачила, що діти уважно роздивляються жука з блискучими, зеленими й плямистими крильцями, якого в народі називають "швачкою".
— Не бешкетуйте, мої любі,— сказала вона, підіймаючи віконну раму, яка ковзала у пазах, щоб провітрити кімнату.
Потім вона тихо постукала в двері, які з'єднували її спальню з чоловіковою,— хотіла переконатися, чи Валтасар знову не поринув у роздуми й не забув про все на світі. Він відчинив їй, і вона весело сказала, побачивши, що він перевдягається:
— Ти ж не залишиш мене надовго саму з П'єркеном? Приходь скоріше.
Хосефіна так швидко спустилася сходами, що, почувши її кроки, людина стороння ніколи не здогадалася б про її кульгавість.
— Коли пан переносив вас, пані, у спальню,— сказав лакей, перестрівши її на сходах,— сукня зачепилась і хай би тільки відірвався нікчемний клапоть, так ні, відламалася й щелепа у цієї звірюки, і не знаю, як її, туди притулити. Тепер перила зіпсовано, а вони ж були такі гарні!
— Ет, мій любий Мюлькіньє, не клопочи собі голову, це не біда!
"Що ж таке сталося? — міркував Мюлькіньє. — Чому це не біда? Чи не знайшов, бува, пан свого абсолюта?"
— Добридень, пане П'єркен,— сказала Хосефіна, заходячи до вітальні.
Нотар підбіг, щоб подати родичці руку, але пані Клаас звикла опиратися лише на руку свого чоловіка. Отож вона подякувала П'єркенові усмішкою і промовила:
— Ви, мабуть, прийшли з приводу тих тридцяти тисяч франків?
— Так, пані. Коли я повернувся додому, я одержав повідомлення від фірми "Проте і Шіфревіль", що вони подали панові Клаасові до сплати шість векселів, кожний на суму п'ять тисяч франків.
— Але сьогодні про це Валтасарові не кажіть, — попросила вона. — Залишайтеся з нами обідати. Якщо випадково він запитає, чому ви прийшли, будь ласка, вигадайте якийсь імовірний привід. Дайте листа мені, я сама з ним поговорю про цю справу. Все буде гаразд,— провадила вона, помітивши на обличчі нотаря здивування.— Думаю, через кілька місяців мій чоловік розквитається з усіма боргами.
Почувши ці слова, сказані пошепки, нотар подивився на Маргариту, що з'явилася у дверях, які виходили в сад, разом з Габрієлем та Фелісією, і сказав:
— Я ще ніколи не бачив панну Маргариту такою гарною, як сьогодні.
Пані Клаас, яка сіла в крісло, взявши на коліна маленького Жана, підвела голову й подивилася на дочку та нотаря з удаваною неуважністю.
П'єркен був середнього зросту, не гладкий і не худий, з правильними, хоч і досить пересічними, рисами обличчя, зажурений вираз якого свідчив більше про смуток, аніж меланхолію, більше про замисленість безпредметну, аніж насичену думками. Його вважали за мізантропа, але він був надто користолюбний, надто любив пожити, щоб сваритися із світом насправжки. Погляд, спрямований кудись у простір, байдужий вираз обличчя, підкреслена мовчазливість, здавалося, свідчили про глибину почуттів, а насправді прикривали душевну порожнечу та нікчемну заклопотаність нотаря, який мав справу лише з матеріальними інтересами і був ще не такий старий, аби не почувати заздрощів. Його прагнення поріднитися з домом Клаасів можна було б пояснити почуттям безмежної відданості, якби жадібність не була однією з найсильніших його спонук. Він прикидався великодушним, але ніколи не цурався тверезого розрахунку. Сам того не усвідомлюючи, він тримався з Клаасами по-різному, залежно від обставин: бував, як то властиво всім діловим людям, різкий, грубий і сердитий, коли йому здавалося, що Валтасар розорився; а тільки-но виникало припущення, що труди Клааса можуть принести успіх, як у його манерах прозирали люб'язність, згідливість і навіть низькопоклонництво. То він бачив у Маргариті Клаас принцесу, до якої простому провінційному нотареві навіть наблизитися не можна, то вважав її за вбогу дівчину, яка знетямиться від щастя, коли він попросить її руки. Він був провінціал, звичайний собі простодушний фламандець, не позбавлений почуття відданості й доброти; але наївний егоїзм не давав цим якостям розвинутись у повну міру, а деякі кумедні риси вдачі псували враження від його особи. В цю мить пані Клаас раптом пригадала, яким сухим тоном розмовляв із нею нотар на паперті церкви Святого Петра і завважила, що кілька її слів цілковито змінили його поведінку. Вона здогадалася про його таємні наміри і скинула проникливим поглядом на дочку, намагаючись прочитати в її душі, чи має вона бодай якийсь інтерес до їхнього родича, але не прочитала там нічого, крім цілковитої байдужості. Кілька хвилин розмова оберталася навколо останніх міських чуток, потім пані Клаас із невимовною втіхою почула, як у Валтасаровій кімнаті зарипіли по паркету чоботи, і незабаром хазяїн дому вже спускався сходами. Ті кроки звістували, що то йде чоловік молодий і жвавий, вони свідчили про цілковите перетворення, і пані Клаас чекала, коли з'явиться чоловік із таким нетерпінням, що ледве погамувала дрож у тілі, коли нарешті двері до вітальні відчинились і ввійшов Валтасар, одягнений за найновішою модою. На ньому були до блиску наваксовані чоботи із закотами, які не закривали цілком білих шовкових панчіх, сині казимирові панталони із золотими ґудзиками, білий жилет у квіточку й синій фрак. Він поголився, причесав волосся, напахтив голову парфумами, підрізав нігті, дбайливо вимив руки, і тепер здавався невпізнанним для тих, хто бачив його зовсім недавно. Замість напівбожевільного діда перед дітьми, дружиною й нотарем постав сорокарічний чоловік із привабливим обличчям, з очима, які дивилися весело і привітно. А вираз втоми та пережитих розчарувань, що відбивався на його запалих щоках і туго обтягнених шкірою вилицях, навіть надавав йому своєрідної краси.