Данті прикрила тарілку руками:
— Ні, дякую.
Містер Дедалус повернувся до дядька Чарлза:
— Як там у вас, сер?
— Повний порядок, Саймоне.
— А в тебе, Джоне?
— Нормально. Собі візьми.
— Мері? На, Стівене, — це щоб волосся кучерявилось. Він щедро полив соусом Стівенову тарілку і поставив соусник на місце. Тоді спитав дядька Чарлза, чи м'ясо м'яке. Дядько Чарлз відповісти не міг, бо мав повен рот, і тільки головою кивнув.
— А слушно відповів наш друг канонікові, га? — сказав містер Дедалус.
— Ніколи б не подумав, що він здатен на таке, — сказав містер Кейсі.
— Я дам вам пожертву, отче, коли ви перестанете робити з Божого дому виборчу дільницю.
— Гарна відповідь католика своєму священикові, — сказала Данті.
— Вони самі напрошуються, — ґречно сказав містер Дедалус. — Мали б крихту розуму, то дбали б краще про релігію.
— Це і є релігія, — сказала Данті. — Вони сповняють свій обов'язок, остерігаючи людей.
— Ми ходимо до дому Божого, — сказав містер Кейсі, — смиренно молитися нашому Творцеві, а не для слухання передвиборчих промов.
— Це і є релігія, — повторила Данті. — Вони роблять правильно. Вони повинні наставляти паству.
— І розводити пропаганду з амвону? — спитав містер Дедалус.
— Звичайно, — сказала Данті. — Це справа суспільної моралі. Що це за священик, який не каже своїй пастві, що правильно, а що ні?
Місіс Дедалус відклала ножа з виделкою й сказала:
— Змилуйтеся, змилуйтеся! Хоч у цей єдиний день у році забудьмо про політичні дискусії!
— Ваша правда, мадам, — сказав дядьке Чарлз. — Ну, Саймоне, на цьому стало. Більше ні слова.
— Так-так, — поквапився сказати містер Дедалус. І рішуче відкрив полумисок:
— Ну, кому ще індика?
Ніхто не відповів. Данті сказала:
— Гарні мені слова в устах католика!
— Місіс Райордан, я благаю вас, — сказала місіс Дедалус, — облиште цю тему. Данті накинулася на неї:
— То я маю сидіти і слухати, як глузують з пастирів моєї церкви?
— Ніхто проти них ні слова не каже, — мовив містер Дедалус, — якщо вони не пхаються в політику.
— Єпископи й священики Ірландії сказали своє слово, — сказала Данті, — і їх треба слухатись.
— Хай відкинуться від політики, — сказав містер Кейсі, — а то люди відкинуться від їхньої церкви.
— Ви чули? — сказала Данті, повертаючись до місіс Дедалус.
— Містере Кейсі! Саймоне! — сказала місіс Дедалус. — Припиніть уже!
— Негаразд! Негаразд! — сказав дядько Чарлз.
— Що? — вигукнув містер Дедалус. — То ми мали лишити його англійцям на поталу?
— Він перестав бути гідним вождем свого народу, — сказала Данті. — Він став публічним грішником.
— Усі ми грішники, і то чорні, — холодно сказав містер Кейсі.
— Горе тому, через кого спокуси приходять! — сказала місіс Райордан. — Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив'язано йому до шиї, і він був кинутий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих. Це слова Святого Духа.
— Дуже погані слова, якщо хочете знати, — стримано сказав містер Дедалус.
— Саймоне! Саймоне! — сказав дядько Чарлз. — Дитина!
— Так-так, — сказав містер Дедалус. — Я мав на увазі... мав на увазі слова носильника на залізниці... Зрештою, все в порядку. Ану, Стівене, покажи тарілку, старий. На, доїдай. Ось.
Він накидав їжі на Стівенову тарілку, а дядькові Чарлзу та містерові Кейсі поклав по великому шматку індика і полив соусом. Місіс Дедалус їла мало, а Данті сиділа, згорнувши руки на колінах. Обличчя в неї було червоне. Містер Дедалус поколупався ножем на краю полумиска і сказав:
— Тут є одна лагоминка, папським носом зветься. Якщо хтось із шановного товариства...
Він підняв на виделці шматочок індика. Всі мовчали. Він поклав його собі на тарілку зі словами:
— Ну, тепер не скажете, що вам не пропонували. Мабуть, я з'їм його сам, бо останнім часом я щось підупав на здоров'ї.
Він моргнув Стівенові, накрив полумисок і знов узявся до їжі.
Поки він їв, панувала тиша. Відтак він сказав:
— Зрештою, погода таки не зіпсувалася. А в місті було повно нетутешніх.
Всі мовчали. Він знову заговорив:
— По-моєму, їх більше, ніж минулого Різдва.
Всі обличчя посхилялися над тарілками, і, не отримавши відповіді, він гірко зазначив:
— Що ж, зате різдвяну вечерю мені зіпсували.
— Не може бути ні щастя, ні благодаті, — сказала Данті, — у домі, де немає пошанівку для пастирів церкви. Містер Дедалус з гуркотом кинув ножа з виделкою на таріль:
— Пошанівку! Для кого — для Біллі з його пащекою? Чи для того мішка тельбухів з Арма? Пошанівок!
— Князі церкви, — глузливо протяг містер Кейсі.
— Візник пана лорда Літріма, аякже, — додав містер Дедалус.
— Вони — помазаники пана їхнього Господа, — сказала Данті. — Вони — честь свого краю.
— Мішок тельбухів, — відрізав містер Дедалус. — Гарний, коли спить. Бачили б ви, як він хлебче свинину з капустою холодного зимового дня. Рогуль!
Він скривив лице у скотинячій гримасі й заплямкав губами.
— Їй-богу, Саймоне, — сказала місіс Дедалус, — не слід так говорити при Стівені. Це неправильно.
— О, він усе згадає, коли виросте, — гаряче сказала Данті.
— Усі слова, сказані проти Бога, релігії і священиків у його власному домі.
— А ще нехай згадає, — крикнув містер Кейсі через стіл, — якими словами священики та їхні прихвосні розбили Парнеллові серце й загнали його в могилу! Нехай згадає і це, коли виросте!
— Сучі сини! — крикнув містер Дедалус. — Коли він упав, як вони напустилися на нього, зрадили його, рознесли його по шматках, як пацюки у канаві! Ниці собаки! А чого ж іще можна від них сподіватися? Чого ж іще, Христа ради?
— І правильно зробили! — крикнула Данті. — Вони послухались своїх єпископів та священиків. Честь їм і хвала!
— Це просто жахливо, що навіть у цей один день, — сказала місіс Дедалус, — ми не можем обійтися без цих жахливих суперечок!
Дядько Чарлз примирливо підняв руки:
— Тихо, тихо, тихо! Та чи ж не можна обмінятися думками, якими б не було, але без гніву та лайки? Негаразд, їй-богу.
Місіс Дедалус тихо сказала щось до Данті, але та відповіла голосно:
— Ні, я не буду мовчати. Я буду захищати мою церкву і мою католицьку релігію від віровідступників, які зневажають та обпльовують її.
Містер Кейсі грубо відсунув тарілку насеред столу і, виклавши на нього лікті, хрипким голосом звернувся до господаря: