А яке бліде світло у вікні! Але це добре. Вогонь на стіні здіймається й падає. Неначе хвилі. Хтось підклав вугілля, почулися голоси. Розмовляють. Це шумлять хвилі. Чи то хвилі розмовляють між собою, здіймаючися й падаючи?
Він бачить море хвиль, довгі темні хвилі здіймаються й падають, темні у безмісячній ночі. На краю причалу мерехтить маленький вогник: там причалює корабель, і видно, що над самою водою зібралося безліч люду — всі хочуть бачити, як корабель заходить у їхню гавань. Високий чоловік на палубі вдивляється в темну смужку берега. При світлі вогника на причалі видно його обличчя, — це скорботне обличчя брата Майкла.
Видно, як він простягає руку до людей, і чути, як мовить поверх води гучним голосом скорботи:
— Він помер. Ми бачили його на катафалку. Над людьми зноситься зойк жалю:
— Парнелл! Парнелл! Він помер. Усі впали на коліна, стогнучи з горя.
І тут він побачив Данті — у каштановій оксамитовій сукні, в зеленій оксамитовій мантії, що спадає їй з пліч, вона гордо і мовчки проходить повз люд, що стоїть на колінях над самою водою.
За ґраткою палахтить висока купа жару, а під обвитими плющем раменами канделябра стоїть накритий різдвяний стіл. Вони прийшли додому з запізненням, та вечеря все одно не готова: ще хвилиночку, сказала мати. Всі чекали, коли відчиняться двері і ввійдуть служниці, несучи великі металеві полумиски з важкими накривками.
Чекали всі: дядько Чарлз, що сидить ген у тіняві вікна, Данті та містер Кейсі — у фотелях обабіч каміна, і Стівен — на стільці між ними, поклавши ноги на присмалений підніжок. Містер Дедалус глянув на себе в трюмо над камінною полицею, підкрутив вуса, підгорнув фалди фрака і став спиною до жаріючого вогню; час від часу він забирав руку з-під фалди і підкручував то один, то другий вус. Містер Кейсі схилив голову набік і, усміхаючись, барабанив пальцями по шишечці на горлі. Стівен теж усміхнувсь, бо тепер уже знав: це неправда, що в горлі у містера Кейсі — мішечок зі сріблом. Він усміхнувсь, подумавши, як довго дурив його срібляний звук, що його робить містер Кейсі. А коли він спробував розкрити йому долоню — чи не там він ховає той мішечок зі сріблом, то побачив, що пальці в містера Кейсі не розгинаються, і містер Кейсі сказав, що ці три пальці йому скоцюрбились, коли він вручав подарунок королеві Вікторії на день її народження.
Містер Кейсі барабанив пальцями по шишечці й усміхався до Стівена сонними очима, а містер Дедалус сказав:
— Так... Ну що ж. Гарно ми прогулялися, правда, Джоне? Так... Цікаво, чи буде в нас нині хоч якась вечеря. Так-так... Ну що ж, наковтались ми нині озону на мисі, їй-бо.
Він повернувся до Данті:
— А ви взагалі не виходили, місіс Райордан? Данті насупилась й мовила коротко:
— Ні.
Містер Дедалус відпустив фалди фрака і пішов до буфету. Вийняв із шафки камінний глек віскі й поволі наповнив карафку, нахиляючись вряди-годи, щоб подивитися, скільки уже налито. Тоді поставив глека назад до шафки, налив трохи віскі у дві склянки, додав води і повернувся з ними до каміна.
— Один наперсток, Джоне, для апетиту.
Містер Кейсі узяв склянку, випив і поставив її поруч на камінну полицю. Тоді сказав:
— Гм, з голови не йде друг наш Крістофер, як він продукує...
Вибухнувши сміхом і кашлем нараз, він додав:
— ...продукує оте шампанське для хлопців. Містер Дедалус голосно засміявся:
— Крісті? Та в нього на лисині в одній бородавці хитрощів більше, ніж у цілій лисячій зграї!
Він нахилив голову, заплющив очі і, смачно облизуючи губи, заговорив голосом власника готелю:
— А як він солоденько з тобою говорить, ти що! Так уже воло обмочує, дай йому, Боже, щастя!
Містер Кейсі усе ще боровся з кашлем та сміхом. Стівен теж засміявся, впізнавши власника готелю у батьковім обличчі та голосі.
Містер Дедалус вставив у око скельце і, дивлячись на нього згори вниз, спокійно, по-доброму запитав:
— А ти чого смієшся, цуцику?
Ввійшли служниці й поставили полумиски на стіл. За ними ввійшла місіс Дедалус і розставила все по місцях.
— Прошу сідати, — сказала вона.
Містер Дедалус пішов на той кінець столу і сказав:
— Прошу сідати, місіс Райордан. Джоне, голубе, сідай уже.
Тоді обернувся до дядька Чарлза і сказав:
— Ну ж бо, сер, тут одна птиця на вас чекає.
Коли всі позаймали місця, він поклав руку на накривку, та одразу ж одсмикнув, кажучи:
— Ну, Стівене.
Стівен підвівся промовити затрапезну молитву:
Благослови нас, Господи, і ці дари Твої, які в щедрості Твоїй приймаємо через Господа нашого Ісуса Христа. Амінь.
Усі перехрестились, і містер Дедалус, вдоволено зітхнувши, підняв важку накривку, всіяну по краях перлинами крапель.
Стівен подивився на тілистого індика, який раніше лежав на кухонному столі пообв'язуваний і насаджений на рожен. Він знав, що батько заплатив за нього гінею у крамниці Данна на Д'Олієр-стріт і що продавець кілька разів наколював індикові груди, показуючи, який він добротний; запам'ятався навіть голос, яким продавець сказав:
— Візьміть цього, сер. Чудо, не птиця.
Чому містер Баррет у Клонґовзі називає свою лінійку "індичкою"? Та Клонґовз далеко, а тут над тарілками й полумисками здіймається теплий, важкий дух індика, і шинки, й селери, за ґраткою палахтить вогонь, зелений плющ з червоним гостролистом втішають душу, а коли вечеря закінчиться, внесуть великий сливовий пудинг, прибраний лущеним мигдалем та пагінцями гостролисту, весь у язичках синюватого полум'я, і зверху на ньому майорітиме зелений прапорець.
Це його перша різдвяна вечеря, і він думав про братів та сестричок, що чекають у дитячій — як чекав колись він, — коли принесуть пудинг. Він почував себе якимсь дивним, підстаркуватим у цім форменім піджаку з глибоким вирізом коміра; а вранці, коли мама привела його у вітальню, одягнутого до меси, батько заплакав. Це тому, що він згадав свого батька. Дядько Чарлз теж так каже.
Містер Дедалус накрив полумисок і став пожадливо їсти. Тоді сказав:
— Бідолаха Крісті, його аж перехнябило від його шельмівства.
— Саймоне, — сказала місіс Дедалус, — ти не подав місіс Райордан соусу.
Містер Дедалус вхопився за соусник.
— Невже! — заволав він. — Місіс Райордан, простіть бідолашного сліпця.