— Справді, дуже дивно. Не знаю, чому я так сказав. Просто якась примха. На звірину було так любо дивитись!.. Але шкода, що вам розповіли про цю пригоду. Це неприємна історія.
— Це прикра історія, — поправив лорд Генрі, — бо психологічно вона нічого не варта. От якби Джефрі, скажімо, навмисне це зробив, тоді воно було б цікаво. А хотів би я запізнати справжнього вбивцю!
— Фе, Гаррі, які ви бридкі речі кажете! — вигукнула герцогиня. — Авжеж, містере Ґрей? Ой Гаррі, містерові Ґрею знов погано! Він непритомніє!
Доріан насилу взяв себе в руки і усміхнувся.
— Це пусте, герцогине, — пробурмотів він, — в мене нерви страшенно розшарпалися, та й тільки. Мабуть, я сьогодні забагато ходив... Гаррі ніби щось, таке сказав? І дуже нездорове? Опісля мені розповісте. А зараз я, мабуть-таки, краще піду приляжу, ви вже пробачте.
Вони дійшли до широких сходів з оранжереї на терасу. Коли скляні двері зачинилися за Доріаном, лорд Генрі обернувся і глянув на герцогиню своїми млосними очима:
— Ви дуже закохані в нього?
Вона якийсь час не відповідала, мовчки дивлячись на крайобрій.
— Я й сама хотіла б це знати, — мовила вона врешті. Лорд Генрі заперечив:
— Знання було б фатальне. Непевність — ось що чарує людину. В імлі все робиться чудовим...
— Але в імлі можна й заблукати.
— Всі шляхи сходять до одного, люба Ґледіс.
— До чого ж саме?
— До розчарування.
— Такий був мій дебют у житті, — зітхнула герцогиня.
— Але він приніс вам герцогську корону.
— Мені набридло суничне листя на короні.
— Воно вам додає приваби.
— Тільки на людях.
— Вам було б важко без нього, — сказав лорд Генрі.
— А я його й не кидаю, ані листочка.
— Монмаут має вуха.
— Старість глухувата.
— Невже він ніколи не ревнував?
— На жаль.
Лорд Генрі озирнувся круг себе, ніби нишпорячи очима.
— Чого ви шукаєте? — спитала герцогиня.
— Кульки з вашої рапіри, — відповів він. — Ви ж її скинули, лаштуючись до бою.
Вона засміялася.
— Я ще під маскою.
— Тим ваш погляд ще звабливіший, — прозвучала відповідь.
Вона знову засміялась. Зуби її блиснули, наче білі зернятка в червоному м'ясиві плода.
А нагорі, у своїй спальні, лежав на канапі Доріан Ґрей, і жах поймав кожну клітину його тіла. Життя раптом стало для нього таким огидним тягарем, що його несила було зносити. Моторошна смерть бідолашного нагонича, якого підстрелили в лісі, мов дикого звіра, здавалася йому прообразом його власної смерті. І він мало не зомлів, почувши ті цинічно-жартливі слова лорда Генрі.
О п'ятій годині він подзвонив служникові і наказав спакувати речі та щоб до пів на дев'яту була готова коляска, бо він вечірнім поїздом від'їздить до Лондона. Жодної ночі він вирішив не залишатись більше у Селбі-Роял. Лихе це місце — тут смерть ходить серед білого дня, і трава в лісі заплямована кров'ю.
Потім він написав записку лордові Генрі, сповіщаючи, що ще в Лондон порадитися з лікарем, і прохаючи його тим часом обходити гостей. Коли він вкладав записку в конверт, у двері постукали, і камердинер доповів, що його хоче бачити старший гайовий. Доріан спохмурнів і прикусив губу.
— Скажіть, нехай увійде, — буркнув він по хвилі вагання. Тільки гайовий ступив на поріг, Доріан витяг з шухляди чекову книжку і поклав перед себе.
— Ви, Торнтоне, мабуть, з приводу того нещасливого випадку вранці? — запитав він, беручись за перо.
— Так, пане, — відповів охоронець дичини.
— Цей горопаха був одружений? Він мав родину? — спитав, аби лише спитати, Доріан. — Коли так, я їх не залишу в злиднях і надішлю їм грошей, скільки ви вважаєте за потрібне.
— У тім-то й річ, пане, що ми не знаємо, хто він такий! Через це я й насмілився вас потурбувати...
— Не знаєте, хто він? — не вслухаючись, перепитав Доріан. — Цебто як? Він що, не з ваших людей?
— Ні, пане. Я ніколи його не бачив. Він скидається на матроса, пане.
Перо випало в Доріана з руки, і серце немов завмерло.
— На матроса? — вихопилось у нього. — Ви кажете, на матроса?
— Так, пане. На вигляд він буцімто матрос — руки у нього в татуюванні, і все таке інше...
— Що-небудь знайшли при ньому? — спитав Доріан, нахиляючись уперед і втуплюючи приголомшений погляд у гайового. — Якісь документи, щоб хоч ім'я його з'ясувати?
— Ні, пане. Лише гроші — трохи — і шестизарядний револьвер. А імені немає. Він, бачиться, чоловік пристойний, пане, хоч і з простолюду. Якийсь матрос, ми так гадаємо.
Доріан скочив на ноги. Божевільна надія промайнула в нього, і він гарячково її хопився.
— А де труп? — вигукнув він. — Кажіть хутчіш! Я мушу зараз же його побачити.
— Він у порожній стайні на Гоум-фарм, пане. Люди не люблять таке тримати у себе в хаті. Кажуть, мрець приносить нещастя.
— На Гоум-фарм? Мерщій женіть туди, почекаєте там. Скажіть котрому конюхові привести мені коня... Або ні, не треба. Я сам візьму, так швидше.
Не минуло й чверті години, як Доріан Ґрей уже мчав на весь дух довгим путівцем. Дерева примарною кавалькадою проносилися повз нього, і безладні тіні перетинали йому шлях. Раз кобила шарпнулася вбік, побачивши білі ворота, і ледве не скинула верхівця. Він уперіщив її пужалном по шиї, і вона стрілою рвонула вперед, у присмеркову далину, аж камінці виприскували у неї з-під копит.
Нарешті він доїхав до Гоум-фарм. На подвір'ї ферми стояло двоє робітників. Доріан скочив з сідла і кинув одному з них повіддя. В найдальшій стайні блимав якийсь вогник. Щось немов підказало Доріанові, що труп там; він квапливо підійшов до дверей і вже поклав руку на клямку.
Тоді пристав на мить, відчуваючи, що зараз він на порозі відкриття, яке принесе йому або спокій, або погубу. Відтак шарпнув двері й увійшов.
На купі мішковини аж у протилежному кутку лежало людське тіло в простій сорочці й синіх штанях. Обличчя мерцеві вкривала строката хустина. Поряд, потріскуючи, горіла груба свічка, встромлена в шийку пляшки.
Доріан Ґрей весь колотився. Він відчував, що йому не стане духу своєю рукою прийняти цю шматину, і гукнув одного з робітників.
— Зніміть це йому з обличчя. Я хочу глянути на нього, — сказав він, прихиляючись до одвірка задля опори.
Коли робітник прибрав хустину, Доріан підступив ближче. Радісний крик вирвався йому з уст. Чоловік, що його підстрелили в гущавині, — був Джеймс Вейн.