Соловушка і троянда
— Вона пообіцяла, що танцюватиме зі мною, якщо я принесу їй червоні троянди, — вигукнув молодий Студент, — але в моєму садку немає жодної червоної троянди.
Зі свого гнізда на дубочку його почула Соловушка, визирнула з листя й замислилася.
— Жодної червоної троянди, хоч увесь сад обійди, — простогнав юнак, і його гарні очі налилися слізьми. — Від яких дрібниць залежить людське щастя! Я перечитав усе, що написали мудреці, мені відомі усі таємниці філософії, але через брак однієї червоної троянди зруйнується ціле моє життя.
— Нарешті я зустріла справжнього закоханого, — мовила Соловушка. — Ніч у ніч я оспівувала його, не знаючи, чи існує він насправді. Ніч у ніч я оповідала його історію зіркам — і от нарешті я бачу його самого. Волосся в нього темне, як бутон гіацинта, а вуста червоні як троянда, якої він прагне; пристрасть зробила його обличчя блідим, як слонова кістка, і туга наклала відбиток на його чоло.
— Принц влаштовує бал завтра ввечері, — шепотів Студент, — і моя кохана буде серед запрошених. Якщо я принесу їй червону троянду, вона танцюватиме зі мною до світанку. Якщо я принесу їй червону троянду, я триматиму її в обіймах, і вона схилить голівку мені на плече, і я стискатиму її ручку. Але в моєму садку немає червоної троянди, тож я сидітиму тут на самоті, і вона пройде повз мене. Я буду для неї порожнім місцем, і це розіб'є мені серце.
— О так, це справжній закоханий, — мовила Соловушка. — Те, про що я співаю, змушує його страждати; що для мене радість — для нього біль. Звісно, кохання — чудове почуття. Воно цінніше за смарагди і дорожче за коштовні опали. Його не купити ні за перли, ні за гранати, ним не торгують на ярмарку. Купці його не продають, і на золото його не обміняють.
— На галереї сидітимуть музики, — вів далі Студент, — і гратимуть на своїх інструментах, а моя кохана танцюватиме під мелодії скрипок та арф. Танцюватиме вона так легко, що її ніжки майже не торкатимуться підлоги, а розчепурені придворні юрмитимуться навколо неї. От тільки зі мною вона не танцюватиме, бо я не маю червоної троянди, щоб їй подарувати.
І він кинувся на траву, затулив обличчя руками й розридався.
— Чого він плаче? — спитала Зелена Ящірка, пробігаючи повз Студента, задерши хвостика.
— І справді, чого? — прошепотів Дзвоник своєму сусіді лагідним, тихим голосом.
— Він ридає через червону троянду, — відповіла Соловушка.
— Через червону троянду? — обурилися вони.
— Це просто безглуздя! — і мала Ящірка, яка була дещо цинічною, розреготалася від душі.
Проте Соловушка розуміла причину страждань Студента; вона принишкла на своєму дубочку і замислилася над таємницями Кохання.
Раптом вона розправила свої брунатні крильця для польоту та зірвалась у небо. Вона промайнула гаєм, як тінь, і, як тінь, закружляла над садом.
У центрі галявини росло прегарне Трояндове Деревце, й коли Соловушка побачила його, то підлетіла й усілася на тоненьку гілочку.
— Подаруй мені червону троянду, — заблагала вона, — і я заспіваю тобі найкращу зі своїх пісень.
Але Деревце похитало головою.
— Мої троянди білі, — відповіло воно, — білі, як піна морська, біліші за сніг гірський. Лети до мого брата, що росте біля старого сонячного годинника, може, він дасть тобі те, чого ти бажаєш.
І Соловушка полетіла до Трояндового Деревця, що росло біля старого сонячного годинника.
— Подаруй мені червону троянду, — заблагала вона, — і я заспіваю тобі найкращу зі своїх пісень.
Але Деревце похитало головою.
— Мої троянди червоні, — відповіло воно, — червоні, як ніжки горлиці, червоніші за розлогі гілки коралів, що коливаються в океанських гротах. Але зима застудила мої вени, мороз побив мої бруньки, а буря поламала моє віття, і не буде у мене троянд цього літа.
— Але мені потрібна одна-однісінька червона троянда! — молила Соловушка. — Одна-однісінька червона троянда! Невже я ніяк не зможу її роздобути?
— Є один спосіб, — відповіло Деревце. — Але він такий жахливий, що я не насмілююсь розповісти тобі.
— Розкажи, — умовляла Соловушка, — я не боюся.
— Якщо тобі потрібна червона троянда, — почало Деревце, — ти маєш створити її з музики при місячному сяйві та напоїти кров'ю власного серця. Ти маєш співати для мене, проштрикнувши серце одним із моїх шипів. Цілу ніч ти маєш співати для мене, а шип увіп'ється тобі просто в серце, і твоя кров, твоє життя переллються у мої вени і стануть моїми.
— Смерть — величезна ціна за одну червону троянду, — простогнала Соловушка, — а Життя дуже дороге для всіх. Як приємно мешкати у зеленому гаї, милуватися Сонцем у золотій колісниці та Місяцем у колісниці з перлів. Як солодко пахне глід, які ніжні дзвоники, що ховаються у долині, як буяє верес на пагорбах! Але Кохання важливіше за Життя, і що таке серце однієї пташки порівняно з серцем людини?
І Соловушка розправила свої брунатні крильця для польоту і зринула в повітря. Вона промайнула садом, як тінь, і, як тінь, закружляла над гаєм.
Юний Студент і досі лежав на траві, і сльози ще не висохли на його прекрасних очах.
— Ти будеш щасливим, — вигукнула Соловушка, — Ти будеш щасливим! Ти отримаєш свою червону троянду. Я створю її з музики при місячному сяйві та напою її кров'ю власного серця. Все, що я попрошу в тебе за це, — щоб ти був справжнім закоханим, бо Кохання мудріше за Філософію, хоч та й мудра, і дужче за Владу, хоч та й дужа. Полум'яно горять крила Кохання, і поломеніє яскраво тіло його. Вуста кохання солодкі, як мед, а подих — як ладан і миро.
Студент звів очі й дослухався, але не зміг зрозуміти, що щебетала до нього Соловушка, бо знав він лише те, про що писалося у книжках.
Але Дубок зрозумів — і засмутився, бо він дуже любив малу Соловушку, яка звила гніздечко у його гіллі.
— Заспівай мені одну останню пісню, — прошепотів він. — Мені буде самотньо, коли тебе не стане.
І Соловушка заспівала для Дубка, і її голос розливався, як іскриста вода зі срібного дзбанка.
Коли вона доспівала свою пісню, Студент підвівся й витяг із кишені записник і олівець.
— Пташка володіє формою, — говорив він сам до себе, ідучи через гай, — цього у неї не відняти; а от чи має вона почуття? Боюся, що ні. Власне, вона така, як і більшість митців: тільки стиль без будь-якої щирості. Вона не пожертвує собою задля інших. Вона думає тільки про музику, а всі знають, що мистецтво егоїстичне. Проте треба визнати, що у її голосі є гарні ноти. Як шкода, що те, чим вона займається, не має жодного сенсу і не приносить практичної користі!