Доріан Ґрей аж обімлів зі страху.
— Я ніколи її не знав, — пробелькотів він. — Навіть і не чув про неї... Ви з глузду з'їхали!
— Краще покайтеся в своїх гріхах, бо на вас чекає смерть — це так само певно, як і те, що я Джеймс Вейн!
Мить була моторошна. Доріан не знав, що казати, що робити.
— На коліна! — гаркнув Джеймс Вейн. — Даю вам на покуту хвилину, не більше. Цю ніч я відпливаю до Індії, але перше мушу розквитатися з вами. Даю одну хвилину. Все.
Доріанові руки безсило обвисли. Скутий жахом, він не знав, що вчинити. Раптом одчайдушна надія зблиснула йому в думці.
— Стривайте! — скрикнув він. — Скільки років тому померла ваша сестра? Кажіть-но!
— Вісімнадцять років тому. А що? До чого тут час?
— Вісімнадцять років! — переможно засміявся Доріан Ґрей. — Вісімнадцять років! Та підведіть мене до ліхтаря і гляньте мені на обличчя!
Джеймс Вейн кілька секунд нерішуче стояв, не розуміючи, що б означали ці слова. Потім поволік Доріана з-під темної арки.
Хоч яке було світло ліхтаря тьмаве й непевне під вітром, усе ж його стало Вейнові пересвідчитись у страшній своїй помилці. Обличчя людини, що її він замалим не вбив, сяло квітучою, незаймано чистою юністю. Цьому юнакові, здавалося, ледь більше двадцяти літ. Він виглядав лише трошки старшим — та й то навряд — за його сестру, якою вона була багато років тому, коли Джеймс прощався з нею. Це явно був не той, хто завинив у її смерті.
Джеймс Вейн відпустив Доріана й відступився назад.
— Боже милостивий! — вигукнув він. — А я ж тільки що не застрелив вас!
Доріан Ґрей важко перевів подих.
— Так, ви мало не вчинили жахливого злочину, чоловіче, — сказав він, суворо дивлячись на Джеймса. — Хай це буде пересторога для вас: людині не слід переймати на себе помсту.
— Простіть, сер, — промурмотів Джеймс Вейн. — Мене збили з пантелику... Оте слово, що я випадково почув у цьому триклятому нетрищі, воно звело мене на манівці.
— Ходіть лишень додому, а револьвера сховайте, бо інак не минути вам лиха, — сказав Доріан і, повернувшись, звільна рушив своєю дорогою.
Джеймс Вейн, усе ще нажаханий тим, чого ледь-ледь не скоїв, стояв на бруку. Він увесь трусився. Незабаром якась чорна тінь, що скрадалася попід мокрим муром, вийшла на світло і безгучно наблизилась до нього. Він відчув на плечі чиюсь руку і, здригнувшись, повів ошелешеним поглядом. Це була одна з тих двох жінок, що пили за прилавком.
— Чом ти не вбив його? — просичала вона, впритул підсуваючи своє зморене обличчя. — Я так і думала, що ти за ним кинувся, коли вибіг з Дейлі. Йолоп ти! Тре' було забити його. У нього до біса грошей, і він гірший самого диявола!
— Він не той, кого я шукаю, — відповів Джеймс Вейн. — І не грошей мені треба. Мені треба порішити одного типа. Йому тепер має бути десь під сорок. А цей — ще майже хлоп'я. Дякувати Богові, я не заплямував своїх рук невинною кров'ю.
Жінка зневажливо засміялась.
— Майже хлоп'я! — перекривила вона. — Га, телепню, таже скоро буде вісімнадцять літ, відколи Чарівний Принц довів мене до такого стану!
— Ти брешеш!
Вона звела руку вгору.
— Як перед Богом присягаюся!
— Присягаєшся?..
— Щоб мені язик заціпило, коли я брешу! Він найгірший з усіх, що шаландаються тут. Кажуть, він продався дияволові за гарне лице... Еге ж, скоро буде вісімнадцять літ, як я вперше стрілася з ним, але він не дуже змінився з того часу... Зате я змінилася, — докінчила жінка з тужливим усміхом.
— Ти клянешся в цьому?
— Клянуся! — хриплою луною повторили її плоскі губи. — Тільки не виказуй мене йому, — жалібним тоном додала вона. — Я його боюся. І дай мені трохи грошенят на нічліг...
Круто лайнувшись, він поточився бігти на перехрестя, услід за Доріаном Ґреєм. Але той уже зник. Коли Джеймс озирнувся, жінки також не стало.
Розділ XVII
Тижнем пізніше Доріан Ґрей сидів в оранжереї свого маєтку Селбі-Роял, розмовляючи з гарненькою герцогинею Монмаут, що гостювала в нього разом із своїм сухорлявим шістдесятирічним чоловіком. Саме пили чай, і лагідне світло великої настільної лампи під мереживним абажуром падало на тонку порцеляну й карбоване срібло сервізу. Порядкувала за столом герцогиня. Її білі руки граційно рухалися поміж чашок, а пухкенькі червоні вуста усміхалися на Доріанів шепіт. Лорд Генрі дивився на них двох, відкинувшись у плетеному кріслі, забраному шовком, а леді Нарборо, сидячи на персикового кольору канапі, вдавала, ніби слухає розповідь герцога про бразильського жука, найостанніше поповнення його колекції. Троє юнаків у вишуканих смокінгах пригощали жінок тістечками. Усього вже зібралося в Селбі дванадцятеро гостей; назавтра сподівалися ще кількох.
— Про що це ви вдвох балакаєте? — спитав лорд Генрі, підійшовши до столу і ставлячи чашку. — Ґледіс, а Доріан, мабуть, розповів вам про мій план охрестити геть усе по-новому? Це чудова ідея.
— Але я не хочу, щоб мене перехрещували, Гаррі, — заперечила герцогиня, зводячи на нього свої чудові очі. — Мене цілком задовольняє моє ім'я! І містер Ґрей, певно, також задоволений своїм.
— Люба Ґледіс, я нізащо в світі не погодився б змінювати ваші імена. І ваше, й Доріанове — прегарні. Я мав на думці, головно, квіти. Вчора я зрізав собі орхідею для бутоньєрки — чудесну плямисту квітку, звабливу, наче сім смертних гріхів. І от між іншим я запитав садівника, як ця орхідея називається. Він сказав, що це прекрасний взірець Робінзоніани... чи чогось там іншого, такого ж незграйного на слух. Хоч як не сумно, але ми таки втратили здібність давати речам привабливі назви. А назви — це ж усе! Я ніколи не ворогую з учинками, а лишень із словами... Отож я й ненавиджу вульгарний реалізм у літературі. Людину, що називає лопату лопатою, треба змусити працювати нею. Тільки на це вона й здатна.
— Гаразд, Гаррі, але як от, скажімо, вас можна було б назвати по-новому? — поцікавилась герцогиня.
— Його ім'я — Принц Парадокс, — відповів за нього Доріан.
— Оце влучно! — вигукнула герцогиня.
— Е ні, я проти, — засміявся лорд Генрі, сідаючи в крісло. — Прізвисько як приліплять, то вже ніяким богом не відірвеш! Ні, ні, я відмовляюся від цього титулу.
— Королівських почестей не зрікаються, — застережливим тоном промовили гарненькі вуста.