— О, не треба так, Джіме. Ти поводишся, як герої тих безглуздих мелодрам, що в них так залюбки грала мама. Але я не хочу сваритися з тобою. Я ж тільки-но бачила його, а бачити його — це справжнє щастя! Ми не будемо сваритись. Я певна, ти ніколи не образиш того, кого я кохаю, — правда, Джіме?
— Мабуть — доки ти кохатимеш його, — була понура відповідь.
— Я кохатиму його повік! — вигукнула вона.
— А він тебе?
— І він теж!
— А ні — то хай начувається!
Вона аж відсахнулась, вражена братовим тоном, тоді засміялася і поклала руку йому на плече. Адже брат її — всього лишень хлопчисько!
Біля Мармурової арки вони сіли в омнібус, що довіз їх під самий їхній обшарпаний будинок на Юстон-род. Було вже за п'яту, і Сібіл мала лягти відпочити яку часину перед виставою. На цьому наполіг Джеймс, сказавши, що він радніше попрощається з нею, поки мати ще внизу. А то мати неодмінно встругне яку препротивну сцену!
І вони попрощались у кімнатинці Сібіл. Джеймсові душу пекли ревнощі й люта ворожість до незнайомця, котрий, як здавалося йому, став поміж ним і сестрою. Та коли її руки обвили його шию, її пальці пестливо торкнулись його волосся, хлопцеві одлягло від серця, і він поцілував Сібіл щиро й ніжно. А коли спускався сходами, на очах у нього бриніли сльози.
Внизу на хлопця чекала мати. Вона докірливо буркнула щось за спізнення, але він не відповів, мовчки беручись до злиденного обіду. Круг столу дзижчали й повзали по брудній скатертині мухи. Крізь гуркіт омнібусів і екіпажів на вулиці до хлопця доходив туркотливий голос, що пожирав останні його хвилини вдома.
Попоївши, він відсунув тарілку і спер голову на руки. Хлопець відчував, що має право знати. Якщо все було так, як він підозрював, мати давно мусила б сказати йому. Крижаніючи зі страху, місіс Вейн стежила за сином. Слова механічно спадали з її губ, пальці нервово бгали подерту мереживну хусточку. Коли дзиґарі вибили шосту, Джеймс підвівся і рушив до дверей. Потім нараз обернувся і глянув на матір. Погляди їхні зустрілись. В її очах він прочитав ревне благання милосердя. Це тільки скріпило його рішучість.
— Мамо, я мушу запитати щось у тебе, — почав він. Її очі непевно забігали по кімнаті. Вона мовчала.
— Скажи мені правду, я маю право знати! Ти була одружена з моїм батьком?
Мати полегшено зітхнула. Моторошна мить, якої вона перестрашено чекала й удень і вночі протягом довгих місяців, — ця мить нарешті прийшла, а проте не нагнала на неї жаху. Це навіть трохи розчарувало її. Різка прямота запитання вимагала такої ж прямої відповіді. До цієї сцени годилося б поступово підійти, тоді вона не скидалася б в її очах на погану репетицію.
— Ні, — відповіла мати, вражена суворою простотою життя.
— Отже, мій батько — негідник! — вигукнув хлопець, стискаючи кулаки.
Місіс Вейн похитала головою.
— Ні, сину. Я знала, що він не був вільний. Але ми дуже любилися між собою. Якби він був живий, він забезпечив би нас. Не май серця на нього, сину, він же твій батько, і він порядна людина. Справді-бо, він був з вищого товариства...
Проклін зірвався юнакові з уст.
— Мені байдуже за себе, — скрикнув він, — але не допусти, щоб із Сібіл!.. Він теж порядна людина, отой, що закоханий в неї чи прикидається закоханим? І теж, мабуть, з вищого товариства!
На мить місіс Вейн охопило принизливе почуття сорому, голова її похнюпилась. Тремтячими руками вона витерла сльози.
— Сібіл має матір, — пробурмотіла вона, — а я не мала.
Сина це зворушило. Він підійшов до матері і, нахилившись, поцілував її.
— Прости мені, мамо, що я завдав тобі болю, питаючи про батька, — мовив він. — Але я не міг стриматись... Я вже мушу йти. Прощавай! Не забувай тільки — відтепер ти повинна дбати лише про одну Сібіл!.. І повір мені: якщо цей чоловік скривдить мою сестру, я знайду, хто він такий, я вистежу його й уб'ю, як собаку. Присягаюсь у цьому!
Очевидна перебільшеність погрози, запальність жестів, що супроводили цю мелодраматичну тираду, немовби зробили реальнішою всю сцену в очах місіс Вейн. Ця атмосфера була їй знайома зблизька, подих її став вільніший, і вперше за багато місяців вона відчула справжнє захоплення сином. Вона була не від того, щоб це дійство продовжити в тому ж ключі, але Джеймс різко урвав розмову. Треба було позносити вниз валізи, знайти ще десь кашне. Метушливо то вбігав, то вибігав поденник, що обслуговував мебльовані кімнати, де вони мешкали. Потім рядилися з візником. Слушний момент було згаяно на дріб'язкову вовтузню. І коли син уже від'їжджав, місіс Вейн, махаючи йому з вікна мереживною хусточкою, почувалася ще більш розчарованою, ніж раніше. Така чудова нагода — і минула намарне! Щоправда, вона трохи втішилась, виповідаючи Сібіл, яке то тепер самітне буде в неї життя, коли вона муситиме дбати лише про дочку. Ці слова їй сподобалися, і вона вирішила запам'ятати їх. Але про синову погрозу, хоча й було то сказано вельми вимовно і драматично, вона ані прохопилась. Місіс Вейн була впевнена, що колись вони всі посміються з цієї присяги.
Розділ VI
— Гадаю, ти вже чув новину, Безіле? — звернувся лорд Генрі до Голворда, тільки-но той з'явився в окремому кабінеті ресторану "Брістоль", де було накрито стіл на три персони.
— Ні, Гаррі, не чув. А що таке? — запитав художник, віддаючи пальто й капелюха офіціантові, що схилився в уклоні. — Сподіваюся, не з політики? Політичні новини не цікавлять мене. На цілу Палату громад ледве чи знайдеться хоч одна людина, гідна пензля. Хоча, правда, побілувати багато кого з них не завадило б.
— Доріан Ґрей взяв заручини, — промовив лорд Генрі, пильно дивлячись на художника.
Голворд здригнувся і спохмурнів.
— Доріан взяв заручини? — вигукнув він. — Це неможливо!
— Але це так.
— А з ким?
— З якоюсь там акторкою.
— Не можу повірити. Доріан такий розважливий!
— Доріан досить розумний, щоб робити вряди-годи дурниці, любий Безіле.
— Навряд чи одруження така дурниця, яку можна робити "вряди-годи", Гаррі!
— Так, для Англії, але не для Америки, — мляво заперечив лорд Генрі. — А втім, я не сказав, що він одружився. Я сказав, що він взяв заручини. А це зовсім інша річ. Я, приміром, добре пам'ятаю, як одружувався, зате про заручини анінайменших згадок у мене не лишилось. Мені здається, що я ніколи й не заручувався.