Портрет

Сторінка 7 з 16

Микола Гоголь

Всі ці дні звичайна робота зовсім не йшла йому в голову. Він тільки готувався і ждав хвилини, коли задзвенить дзвінок. Нарешті аристократична дама приїхала зі своєю бліденькою дочкою. Він посадовив їх, присунув полотно уже із спритністю й претензіями на світські манери і почав писати. Сонячний день і ясне освітлення багато допомогли йому. Він побачив у легенькому своєму оригіналі багато такого, що, коли б тільки вловити і віддати на полотні, воно надало б високої вартості портретові; побачив, що можна зробити щось особливе, коли виконати все в такій викінченості, в якій тепер з'являлася йому натура. Серце його почало навіть злегка трепетати, коли він відчув, що виявить те, чого ще не помітили інші. Робота захопила його цілком, увесь віддався він пензлеві, забувши знову про аристократичне походження оригінала. Із завмираючим диханням бачив, як виходили у нього легкі риси і це майже прозоре тіло сімнадцятилітньої дівчини. Він ловив кожний відтінок, легку жовтавість, ледве помітну голубінь під очима, і вже готувався навіть схопити невеликий прищик, що вискочив на лобі, коли раптом почув над собою голос матері: "Ах! для чого це? цього не треба, — говорила дама. — У вас теж… от, у деяких місцях… немовби трохи жовто, і от тут зовсім ніби темні плямочки". Художник почав з'ясовувати, що саме ці плями та жовтавість дають хорошу гру, що вони становлять приємні й легкі тони обличчя. Але йому відповіли, що вони не становлять ніяких тонів і ніякої гри не дають; і що це йому тільки так здається. "Але дозвольте тут в одному тільки місці покласти трошки жовтенької фарби", — сказав простодушно художник. Та цього саме йому й не дозволили. Сказано було, що Ілзе тільки сьогодні трохи нездорова, а що жовтавості в неї ніякої не буває і обличчя вражає особливо свіжістю кольорів. З сумом почав він загладжувати те, що пензель його примусив виступити на полотні. Щезло багато майже непомітних рис, а разом з ними щезла почасти і схожість. Він бездушно став надавати йому того загального колориту, який дається на пам'ять і перетворює навіть обличчя, взяті з натури, на якісь холодно-ідеальні, бачені на ученицьких програмах. Але дама була задоволена з того, що образливий колорит був прогнаний зовсім. Вона виявила тільки здивовання, що робота іде так довго, і додала, що чула, ніби він за два сеанси зовсім закінчує портрет. Художник нічого не зміг на це відповісти. Дами підвелися і збиралися вийти. Він поклав пензель, провів їх до дверей і потім довго стояв смутний на одному й тому самому місці перед своїм портретом. Він дивився на нього безтямно, а в голові його тим часом стояли ті легкі жіночні рbси, ті відтінки й прозорі тони, ним помічені, які знищив без жалю його пензель. Будучи весь сповнений ними, він відставив портрет набік і відшукав у себе десь закинуту головку Псіхеї, яку колись давно й ескізно накидав на полотно. То було личко, вміло написане, але зовсім ідеальне, холодне, з самих тільки загальних рис, що так і не прийняло живого тіла. Знічев'я він тепер узявся проходити його, пригадуючи на ньому все, що вдалося йому спостерегти на обличчі аристократичної одвідувачки. Вловлені ним риси, відтінки й тони тут лягали в тому очищеному вигляді, в якому з'являються вони тоді, коли художник, надивившись на природу, уже віддаляється від неї і дає рівний їй витвір. Псіхея стала оживати, і мисль, ледве позначена на ній, почала поволі перетворюватися в видиме тіло. Тип обличчя молоденької світської дівчини мимоволі передавався Псіхеї, і через те набрала вона своєрідного виразу, що дає право на назву істинно оригінального твору. Здавалося, він скористувався зокрема й разом з усього, що дав йому оригінал, і захопився цілком своєю роботою. Кілька днів він був зайнятий тільки нею. І за цією ж роботою застав його приїзд знайомих дам. Він не встиг зняти зі станка картину. Обидві дами радісно скрикнули від здивовання і сплеснули руками.

— Lise, Lise! Ах, яка схожість! Superbe, superbe![?] Як хороше вигадали ви, що одягли її в грецький костюм. Ах, який сюрприз!

Художник не знав, як пояснити дамам цю приємну для них помилку. Засоромившись і понуривши голову, він промовив стиха:

— Це — Псіхея.

— У вигляді Псіхеї? C'est charmant! — сказала мати, усміхнувшись; причому усміхнулась також і дочка. — Чи не правда, Lise, тобі найбільше личить бути зображеною у вигляді Псіхеї? Quelle idee delicieuse![?] Але яка робота! Це Корредж! Признатися, я читала й чула про вас, але я не знала, що у вас такий хист. Ні, ви неодмінно повинні написати також і з мене портрет.

Дамі, як видно, хотілося теж з'явитись у вигляді якоїсь Псіхеї.

"Що мені з ними робити? — подумав художник. — Коли вони самі того хочуть, то нехай Псіхея зійде за те, що їм хочеться", — і промовив уголос:

— Потрудіться ще на хвилиночку сісти, я дещо додам.

— Ах, я боюсь, щоб ви як-небудь не… вона така тепер схожа!

Але художник зрозумів, що побоювання були щодо жовтавості, і заспокоїв їх, сказавши, що він тільки додасть блиску і виразу очам. А по правді йому було дуже соромно і хотілося хоч трохи більше надати схожості з оригіналом, щоб не докорив йому хто-небудь за цілковиту безсоромність. І справді, риси блідої дівчини почали, нарешті, виступати ясніше з обличчя Псіхеї.

— Досить! — сказала мати, що стала побоюватися, щоб схожість не наблизилася кінець кінцем уже надто близько.

Художник був нагороджений всім: усмішкою, грішми, компліментом, щирим потиском руки, запрошенням на обіди; словом, дістав тисячу приємних нагород. Портрет наробив у місті шуму. Дама показала його приятелькам; всі дивувалися з майстерності, з якою художник умів зберегти схожість і разом з тим надати краси оригіналові. Останнє зауваження було, розуміється, не без легкого забарвлення заздрощів на обличчі. І художник одразу був закиданий роботою. Здавалось, усе місто хотіло у нього малюватися. Біля дверей щохвилини деренчав дзвінок. З одного боку, це могло б бути добре, даючи йому нескінченну практику різноманітністю, безліччю облич. Та, на біду, то все був народ, з яким важко було миритися, народ поспішливий, заклопотаний або ж належний до світу, отже, заклопотанніший за всіх інших і через те нетерплячий до краю. З усіх боків тільки й вимагали, щоб було гарно й швидко. Художник побачив, що викінчувати зовсім було неможливо, що все треба було замінити спритністю та меткою жвавістю пензля. Схоплювати саму лише цілість, один загальний вираз і не заглиблюватись пензлем у витончені подробиці; одним словом, наслідувати природу в її завершеності було зовсім неможливо. До того ж треба додати, що майже всі, хто малювався, мали багато інших різних вимог Дами вимагали, щоб переважно тільки душа і характер змальовувалися на портретах, щоб іншого часом і зовсім не додержувати, закруглити всі кути, зм'якшити усі вади і навіть, коли можна, обійти їх зовсім; словом, щоб на обличчя можна було задивитись, якщо навіть не вкрай закохатися. І через те, сідаючи малюватися, вони набирали часом такого виразу, що вкрай дивував художника: та намагалася виявити на обличчі своєму меланхолію, друга мрійність, третя обов'язково хотіла зменшити рот і стискала його до такої міри, що він перетворювався кінець кінцем на одну цятку, не більшу, як головка на булавці. І, незважаючи на все це, вимагали від нього подібності й невимушеної природності. Чоловіки теж були нітрохи не кращі від дам. Один вимагав змалювати себе з сильним енергійним поворотом голови; інший — з піднесеними догори натхненними очима; гвардійський поручик вимагав неодмінно, щоб у очах видно було Марса; цивільний чиновник гнув до того, щоб якнайбільше було прямоти, благородства в обличчі і щоб рука спиралася на книгу, на якій розбірливими словами було б написано: "Завжди стояв за правду". Спершу художника кидали в піт такі вимоги: все це треба було зміркувати, обдумати, а тим часом термін давали дуже короткий. Нарешті, він збагнув, в чому була справа, і вже не утруднявся нітрохи. Навіть з двох, трьох слів угадував наперед, хто чим хотів зобразити себе. Хто хотів Марса, він в обличчя ліпив Марса; хто мітив у Байрона, він надавав йому байронівської пози й повороту. Корінною, Ундіною чи то Аспазією хотіли бути дами, він з великою охотою згоджувався на все і додавав від себе вже кожному досить миловидості, яка, як відомо, ніде не псує, і за неї простять інколи художникові і саму несхожість. Незабаром він уже сам почав дивуватися дивній жвавості й спритності свого пензля. А хто малювався, ті, само собою зрозуміло, були в захваті й проголошували його генієм.