З таємною втіхою прочитав художник це оголошення; лице його проясніло. Про нього заговорили друком — це була для нього новина; кілька разів перечитував він рядки. Порівняння з Вандіком і Тиціаном було дуже приємне для нього. Фраза: "Віват, Андрію Петровичу!" теж дуже сподобалася; друковано називають його на ймення і по батькові — честь, досі йому зовсім не відома. Він почав ходити швидко по кімнаті, куйовдити собі волосся, то сідав у крісло, то схоплювався з нього і сідав на диван, уявляючи щохвилини, як він прийматиме одвідувачів та одвідувачок; підходив до полотна і робив над ним хвацький вимах пензля, пробуючи надати граціозного руху руці. На другий день почувся дзвінок біля дверей його; він побіг одчиняти, увійшла дама, супроводжувана лакеєм у ліврейній шинелі, хутром підбитій, і разом з дамою увійшла молоденька вісімнадцятилітня дівчина, дочка її.
— Ви мсьє Чартков? — сказала дама.
Художник уклонився.
— Про вас стільки пишуть; ваші портрети, кажуть, верх досконалості. — Сказавши це, дама приставила до ока лорнет і подалась хутко оглядати стіни, на яких нічого не було. — А де ж ваші портрети?
— Винесли, — сказав художник, трохи зніяковівши, — я тільки що переїхав на цю квартиру, так вони ще в дорозі… не доїхали.
— Ви були в Італії? — сказала дама, наводячи на нього лорнет, не знайшовши нічого іншого, на що б можна було навести його.
— Ні, я не був, але хотів бути… Проте, тепер поки що я відклав… От крісло; ви втомилися…
— Дякую, я сиділа довго в кареті. А, он, нарешті, бачу вашу роботу! — сказала дама, підбігши до протилежної стіни і наводячи лорнет на поставлені долі його етюди, програми, перспективи і портрети. — C'est charmant! Lise, Lise, venez ici![?] Кімната в стилі Теньєра, бачиш: безладдя, безладдя, стіл, на ньому бюст, рука, палітра; он пил, бачиш, як пил намальований! c'est charmant! А он на другому полотні жінка, обличчя умиває — quelle jolie figure![?] Ах, мужичок! Ілзе, Ілзе, мужичок у руській сорочці! поглянь: мужичок! Так ви займаєтесь не самими тільки портретами?
— О! це дурниця… Так, розважався… етюди…
— Скажіть, якої ви думки про нинішніх портретистів? Правда, тепер нема таких, як був Тиціан? Нема тієї сили в колориті, нема тієї… який жаль, що я не можу вам висловити по-російськи (дама була любителька живопису і вибігала з лорнетом усі галереї в Італії). А втім, мсьє Ноль… ах, як він пише! Який незвичайний пензель! Я вважаю, що в нього навіть більше виразу в обличчях, ніж у Тиціана. Ви не знаєте мсьє Ноля?
— Хто цей Ноль? — спитав художник.
— Мсьє Ноль. Ах, який талант! він написав з неї портрет, коли їй було тільки дванадцять років. Треба, щоб ви неодмінно у нас були. Ілзе, ти йому покажи свій альбом. Ви знаєте, що ми приїхали з тим, щоб цієї ж хвилини почали з неї портрет.
— А як же, я готовий цю ж хвилину.
І в одну мить присунув він станок з наготовленим полотном, узяв у руки палітру, втупив очі в бліде личко дочки. Коли б він був знавцем людської природи, він прочитав би на ньому в одну хвилину початок дитячої пристрасті до балів, початок нудьги і скарг на повільність часу до обіду і по обіді, бажання побігати в новому платті на гуляннях, тяжкі сліди байдужого припадання до різних мистецтв, з материного наказу, для піднесення душі й почуття. Але художник бачив у цьому ніжному личку саму тільки принадну для пензля, майже фарфорову прозорість тіла, чарівну легку томність, тонку світлу шийку і аристократичну легкість стану. І вже заздалегідь збирався торжествувати, показати леткість та блиск свого пензля, що мав досі діло тільки з різкими рисами грубих моделей, зі строгими антиками та копіями деяких класичних майстрів. Він уже уявляв собі в думках, як вийде це легеньке личко.
— Знаєте що? — сказала дама з трохи навіть зворушливим виразом обличчя. — Я б хотіла… на ній тепер плаття, я б, признатися, не хотіла, щоб вона була в платті, до якого ми так звикли; я б хотіла, щоб вона була одягнена просто і сиділа б у затінку від зелені, а перед нею щоб які-небудь поля, щоб отари вдалині або діброва… щоб непомітно було, що вона іде кудись на бал або на модну вечірку. Наші бали, признаюся, так убивають душу, так мертвлять рештки почувань… простоти, простоти щоб було більше.
Та ба! на обличчях у матінки і в дочки написано було, що вони до того затанцювалися на балах, що обидві зробилися мало не воскові.
Чартков узявся до роботи, посадовив оригінал, прикинув кілька разів усе це в голові; провів у повітрі пензлем, думкою намічаючи пункти; примружив трохи око, відступив назад, глянув здаля, і за одну годину почав і скінчив підмалювання. Задоволений з нього, він заходився вже писати; робота його захопила. Уже він забув усе, забув навіть, що перебуває в присутності двох аристократичних дам, почав навіть виявляти часом деякі художницькі манери, прохоплюючись різними звуками, іноді підспівуючи, як трапляється з художником, зануреним всією душею у своє діло. Без найменшої церемонії, самим рухом пензля, змушував він оригінал підіймати голову, який, нарешті, почав сильно крутитися і виявляти цілковиту втому.
— Досить, на перший раз досить, — сказала дама.
— Ще трохи, — говорив, про все забувши, художник.
— Ні, пора! Ілзе, третя година! — сказала вона, виймаючи маленький годинник, що висів на золотому ланцюжку при її поясі, і скрикнула: — Ах, як пізно!
— Хвилиночку тільки, — говорив Чартков простодушним і благальним голосом дитини.
Та дама, здається, зовсім не мала охоти догоджати цього разу його художнім потребам і обіцяла замість того посидіти іншим разом довше.
"Але ж це прикро, — подумав сам собі Чартков, — рука тільки-но розійшлася". І згадав він, що ніхто не перебивав його і не зупиняв, коли він працював у своїй майстерні на Васильєвському острові; Микита сидів, було, не ворухнувшись, на одному місці — пиши з нього, скільки хоч; він навіть засинав у призначеній йому позі. І, невдоволений, поклав він свій пензель та палітру на стілець, і став засмутившись перед полотном. Комплімент, сказаний світською дамою, вивів його з задуми. Він кинувся хутко до дверей проводжати їх; на сходах дістав запрошення бувати, прийти на тому тижні обідати і з веселим виглядом повернувся до себе в кімнату. Аристократична дама зовсім зачарувала його. Досі він дивився на подібні істоти як на щось неприступне, які народжені тільки для того, щоб промчати в розкішній колясці, з ліврейними лакеями та франтуватим кучером, і юїнути байдужий погляд на пішу, в небагатому плащику, людину. І раптом тепер одна з цих істот увійшла до нього в кімнату; він пише портрет, запрошений на обід в аристократичний дім. Задоволення опанувало його надзвичайне; він був у захваті цілковитому і нагородив себе за це славним обідом, вечірнім спектаклем, і знов проїхався в кареті по місту без ніякої потреби.