Кинувся я до того морданя: пустіть, кажу, чоловіка, він же хотів як краще. Ледве впросив...
Тоді вже, як за Зіньків вийшли, кажу Маркіянові: на 'кого біса ти туди ліз? А він: "Хіба ж я знав, що в них такі порядки, щоб за порядок бить?!"
І знову реготала компанія, тепер уже не озираючись ні на Стеху, що примостилася на лежанці перепочити — молодші кухарки поралися біля столів самі,— ні на Маркіянових родичів, що й собі, підпивши, потайки усміхалися і вже не проти були утнути пісні, аж доки хтось із них таки не втримався й почав своєї, хутірської:
За лєсом, за дремучим
ізбушка стояла-а-а,
а в єтой, у ізбушкі,
там вдовушка і'жила-а-а...
На нього дехто з тверезіших зацитькав був, боячись, що пісня про вдовушку лише розтроюдить Стешине горе, однак Стеха сказала: "Хай співають люди, якщо вже потягло",— і люди заспівали одностайніше, злагодженіше, геть віддаючи себе пісні й приємній підсвідомій радості з того, що вони живі, що їх ждуть натоплені хати, жінки, чоловіки, діти, що хуга вляглася і зійшов місяць, тож додому буде видно йти...
Скажи, скажи, хазяєчка, с каких ти пор вдова-а-а? Вдова я з того года, як почалась і'война-а-а...
Стеха схилилася на подушку і тихо заплакала, згадавши найстарших своїх синів, котрих забрала у неї війна,— один згорів у танку під Кіровоградом, а другий поліг десь на чужині, під якимось німецьким селищем з такою трудною і довгою назвою, що вона ніяк не могла вимовити.
Потім поминальники співали й вигопкували про Гандзю-цяцю, Гандзю-птицю, Гандзю — гарну молодицю, а Стеха бачила перед собою тоді ще молодого, кароокого, з лихоманковим блиском в очах Маркіяна...
Ось він швендяє по двору, сердито смикаючи себе за вуса, і гукає їй на грядки: "Ти знов кролям трави вкинула? А я тобі що казав? У книжці оно прописують: хай калієву сіль лижуть, тоді шкурки линять не будуть".
"Еге ж,— сміється вона, підтримуючи рукою великий під фартухом живіт (саме з третім, Павлом, ходила),— якби я твоєї книжки слухала, то вже усі видохли б, а так ще двійко зосталося!.. "
А ось він виступає на зборах у колгоспній конторі — веселий, збуджений, під вусами молодо зуби блищать:
"Якщо, товариші, райком і лічно товариш голова Кривобік вимагають від нас активної вивозки фікалію на поля, то ми й по цих показниках повинні випередити "Червоний партизан"! І якщо правління не проти, я, як активіст, перший очолив би цей рух!"
В конторі душно, чадно від торф'яного диму; сміх, вигуки, блимають каганці на лутках. "Згодні! Фікалій доручити Маркіянові!" Маркіян сяє, обіцяючи правлінню виправдати довір'я, а їй давко дихати, лице горить від сорому і хочеться плакать...
По війні, коли вже постарів так, що й вуса не трималися врізнобіч, а опали на куточки рота й просвічувалися наскрізь,— хіба не ліз він по коліна в снігу темними вечорами на засідання правління, де його вже ніхто не слухав і ні про що з ним не радився, а лише питалися в'їдливо: "І чого ви, дядьку, в таку лиху годину сюди йшли? Сиділи б собі вдома... "
"Еге ж, чого йшов! —сердився Маркіян.— Он з глибинки люди хліб серед білого дня пазухами розносять. Хіба ж це порядок? А ви — чого прийшов... "
І таки виходив: призначило його правління сторожем до заготзерна, бо знало, що Маркіян не тільки іншим не дасть украсти й пшеничини, а й сам не візьме.
Відтоді він геть зійшов а дому, а якщо й заявлявся, то хіба задля того, щоб гвинтівку-трилінійку почистити в теплі, "як полагається по уставу", та попоїсти чогось гарячого.
Стоїть, бувало, з тою гвинтівкою біля виходу з сільбуду (іншого приміщення під зерно в колгоспі не було, бо німці, відступаючи, спалили комори), на вусах іній голками виступив, хукає в долоні, кричить: "Ти куди ото пішов — га? А з чобіт зерно висипав? Чи, може, думаєш, я не бачив, як ти нарошне грузився по вороху, щоб за халяви набралося? Ану лишень вертайся!"
Не обминув і Стехи, котрій сам таки ж і на роботу загадував, бо "зерно гріється, а рук не вистачає". Одного разу, коли вона, зморена, натягавшись лантухів, рушила додому, Маркіян загукав їй у спину: "А ти що — найкраща? Іди мені витруси пшеницю з-за халяв!"
Обернулася, здивована, ховаючи в хустку незлостиву посмішку: "А хіба тобі, чоловіче, повилазило, що я в калошах?.. "
Потім зерно вивезли в план, і Маркіян знову занудьгував, сидячи вдома. Пішов би в колгосп на нараду або на засідання виконкому — чоботи несправні, почитав би зведення в райгазеті — діти скельця з окулярів повиймали та замаюсили десь. Набився б, так не знає, хто нашкодив, а всіх бити — непорядок. Отож і одлежувався на печі щоднини та лаявся через комин, якщо дітвора зчиняла в хаті гармидер.
Якось у неділю, на храмний день, назмітала Стеха сякого-такого борошна, стулила з чим придумала жаровню пирогів: кілька з макушкою та калиною, кілька з квасолею. Роздала дітям по одному, Маркіянові два подала, а собі лишила той, що припалився одним боком. Діти заходилися їсти — повільно, ощадливо, смакуючи святкове їство. В хаті було тепло й урочисто, долівка новенькою соломою потрушена, козенята вицокували ратичками по лаві, і на них за те не сердилися — храм.
З'ївши свою долю, Маркіян визирнув з-за комина й запитав: "Там більше немає? Гм, таке, тільки жолудок роздратував",— і замовк. Та згодом знову заворушився й тихо, ніжно мовив до наймолодшої дочки: "Маню, подай таткові ще хоч півпиріжка".
Маня, витріщивши в стелю великі, чорні, як у батька, очі, ні з сього ні з того хихикнула:
"Де ж я вам візьму, як немає!"
"А в тебе, Андрійку?"
"Ги,— здивувався Андрійко,— Я свій уже давно змегелив!" Маркіян зітхнув і замовк. Однак ненадовго.
"Павлушо,— покликав трохи згодом найстаршого.—Подивися, сину: там на жаровні ні одного пиріжка більш не осталося?"
Павло одвів погляд од вікна, за котрим навкіс летів сніг, понуро зирнув на піч:
"Є один, мамин. Нам усім припало по одному, а вам — два. Ви їх з'їли? З'їли. А той нехай мамі. Треба ж якийсь порядок знать!"
Маркіян, здається, й дихати перестав і довго лежав нерухомо. Затим зліз на долівку, дістав з-під лави маленький чавунчик і вибачливо, несміливо якось усміхаючись до Стехи, сказав:
"Я, жінко, картопельки собі зварю... Або юшки. Вигреби мені жару на припічок". Налив у чавунчик води, поставив у жар і почав роздмухувати його, вмочаючи одвислий вус у попіл. Жар заіскрився, зайнявся куценьким полум'ям. А коли Маркіян випростався знову, то одного вуса в нього вже не було, осмалився...