Поминали Маркіяна

Сторінка 2 з 4

Тютюнник Григір

— Або не такий дурний...

— Хе-хе... Та й то таке!

— І вам ото не гріх?

— А чого — гріх? Хіба неправда?

— Казав покійний батюшка Терлецький: не суди ближнього, а ушедшего й поготів.

— Та хто ж судить...

Надвечір хуга втихла, хмари на заході почервоніли, сніг стужавів і гостро заблищав, а повітря стало таким прозорим, що було далеко видно голі, де-не-де листочок, дерева понад шляхом, низькі, вже понадбирані скирти соломи в полі та синюваті сніги на чіткому, немов одрізаному від неба обрії. Та сумна і велична синювата далечінь навернула Маркіянових односельців до думки про власну смерть, і розмова про небіжчика якось сама собою увірвалася.

Доки люди були на кладовищі, кухарки вже встигли прибрати в хаті, розставили столи, позичені у сусідів,— той вищий, той нижчий, той накритий клейонкою, той скатертиною,— поклали вздовж них холодні знадвір'я дошки, бо лав та ослонів на всіх не ставало, і почався обід.

По першій чарці поминальники (тут були переважно ті, хто колись разом із Маркіяном та Стехою починали празнувати свою молодість) розмовляли тихо і співали "божественних": "Упокой, спасє";", "Плачу і ридаю" і з особливим почуттям — "Со духі праведнимі скончавшуся"...

У хаті було душно від натопленої печі, що аж поруділа і потріскалася в коминах, а ще від тісноти, горілки й гарячих страв. Люди, випивши по другій (а хто молодший та ласий на дурику, то й по третій), повеселішали, розсілися купками і почали, кожна купка на свій лад, згадувати покійника.

Говорили одночасно в усіх кінцях столу, то було годі дослухатися, хто, як і про що саме говорить, отже оповідачі не дуже турбувалися про те, простить їх Бог чи не простить, а казали про небіжчика, що думали.

— Памлятаю,— гомонів до найближчих сусідів сивий, давно не стрижений (бо зима!) Герасим Ковтюх,— як повертався я в шістнадцятому з германської. Діло восени було, десь отак після спасівки. Вийшов я удосвіта за Полтаву, думка така — на вечір додому доб'юся. То й іду собі, на ноги налягаю. Вже й Шведську могилу поминув, уже мені й Побиванку1 (1 Побиванка — хутір під Полтавою.) ось-ось буде видно. Коли чую: гукає хтось позаду. Озирнувся — аж воно Маркіян. При формі й при Георгії і рука на перев'язі. Теж одвоювався, знацця... Мені ж ото в шістнадцятому оцю клешню зробило,— Герасим показав слухачам правицю, на котрій замість п'яти було тільки два пальці — великий і мізинний.— Підходить ближче, дивлюся, а в нього на одному чоботі острог, а на другому залізяка якась ремінцями до халяви присупонена. Таке, сказати б, як тертушка, тільки дірки більші. Поздоровкалися ми, звісно, обнялися. Йдемо, про се, про те гомонимо: хто де воював, що кому з домівки прописували та що воно далі буде... За балачкою незчулися, як і день минув. Уже й краї наші почалися. Гарно так доокруж, господи... А тут ще й місяць зійшов. Садками, пашницею всякою пахне (кіп ще не звозили) — одне слово, нашими землями. І тихо як у вусі. Тільки залізяка ота Маркіянова брязь-брязь, туп-дзень... Я й питаю: що воно в тебе ото за чортівня на чоботі? По-

хорошому так, не те, щоб під'юдити хотів. А він як розсердиться, як скипить... "Какая така чортівня? — сливе кричить.— Ти що, устава не знаєш? Какой же з тіб'я солдат був! А в уставі що сказано — їздовому конной артилерії полагаєцца імєть шпору на лєвом, коренном, сапогє і защитную решотку — на правом, подкоренном, штоб подкоренная лошадь не повредила йому ноги. Добрав?" Та, кажу, чом не добрати... Тільки на лиху годину його, оте брязкало, в таку далечінь теліпать? Скинув би, причепив другий острог і — козак козаком! А він: "Що я, порядку не знаю?! Сказано в уставі: не положено — умри, но не поруш!"

Ет, думаю, з тобою зв'яжись. Та й завів балачку про Георгія: коли, питаю, і за віщо дали, та яка степень — я в цих орденах, ні в тодішніх, ні в теперішніх, і досі ні бе ні ме. Тут мого Маркіяна як підмінили: одійшов ураз, повеселішав і, таке сказати б, аж загордував. "Це, каже, мене прапорщик Піткевич представили... Одчаюга були їхнє благородіє! Як крикнуть, бувало, "бат-таррея!", то аж п'яти холонуть. Ото як би там не обстрілювали нашу позицію, їм байдуже: папироску в зуби і на бруствер! Ну-ка, кричить, братци, хто мне огня принесьоть?! А шрапнелі кругом — як джмелі гудуть. Хто ж піде на вірну смерть? А я пішов. Викресав швиденько вогню і теж на бруствер: пожалуста, ваше благородіє! Ще й під козирьок узяв. А вони: отето орьол! От тібє і хохол! На первую степень представляю! І другого дня — до генерала мене... Ти, конєшно, етого не поймйош, бо не представлявся. А мені оце й досі не віриться: чи це я, чи не я! Фі-гі-гі-гі... "

Герасим так вишкірився з-під вусів і так скрипуче-дурнувато засміявся, як би то й не він був, а сам Маркіян. Поминальники, що сиділи поблизу, весело реготнули, але, згадавши, де вони й навіщо зібралися, ніяково заозирались і хутенько потягнулися до чарок.

— Нехай же йому земля пухкенькою буде,— сказала котрась молодиця і скорботно зітхнула.

— Авжеж,— погодився Герасим.— Хіба я що? Це так, згадалося на гріх...

Грицько Мантачечка, що досі сидів мовчки, мружачи на людей швидкі розумні очі, одкашлявся, аби привернути до себе увагу, і сказав:

— Порядок він любив, що там балакать... За це з ним і руководителі ручкалися і вповноважені. Чули, що голова на похороні казав — "безкомпромісний"? О! Ото воно і є — порядочок. Ну раз таки й він, покійний, не влучив. Кхе... Якось за Махна пішли ми з ним на базар. Я — товару на чоботи купить, а Маркіян — "подивлюся, що воно за люди, оті махновці, кажуть, що в них порядки інтересні".

Приходимо в Зіньків, а там війська — курці ніде клюнути, І ні одного пішого. Все на конях та на тачанках. Ну, думаю, тут побазаруєш. Тут би якось позатинню назад вибратися, додому. А Маркіян: "Ходім, оно біля олійниці народ товпиться, мо' там збори якісь",— і туди. До зборів же він страх охочий був, та ще як дадуть виступити — квит! Пішов. Дивлюся, вже порядкує: руками розмахує, кричить, вуса наїжилися... Підходжу й собі — аж там грабіж: той олію в цебро цідить, той соняшниковим зерням пазуху натовкує, той макуху котить. А сусіда мій уже за поли когось водить. "Куди прешся,— кричить,— у чергу стань! А чи порядку не знаєш!" Воно б, може, й нічого, обійшлося, та тут, на лихо, візьми й нагодися двоє махновців кінних. Один такий, як оце я, миршавенький, а другий мордатий, шия — хоч обіддя гни. "Хто здєсь порядок наводить?" — питає і товаришеві своєму підморгує. А Маркіян вуса пальцем підбив, оскиркється: "Я, ваше благородіє!" — "Угу,— каже мордатий.— Ну-ка, йди сюди... Фамилія? Так-с... Значить, ти порядку хочеш? А ти знаєш те, рожа немитая, що ми анархія? Що ми за свободу, за повний безпорядок то їсть, кров свою проливаєм?" Та як оперіщить його канчуком уздовж спини, як оперіщить! Народ регоче, стовпився. "Так його, так!" — підзуджують. Звісно, який наш брат мужик: одного б'ють, а десять радіє, що не їх!..