Лісова дорога тяглася довго й рівно й була безкрая, як коло, що ним можна йти до скону, наздоганяючи самого себе... Нерви політкома напружилися, і в уяві проходили картини, що їх Моргуля ніколи не хотів побачити в житті. Невже ж ця купка знесилених червоноармійців потрапить до рук одгодованих на куркульських хлібах бандитів?
"Перше, що зроблю, застрелю мерзотника",— ухвалив політком, і по цій думці загін вийшов у чисте поле, і при-марлива полуда нічного лісу розвіялася, й груди зітхнули легше.
Вітер розігнав хмари, і небо чисте й зорясте щедро сіяло своє світло на полях. Утома потроху почала обволікати тіло, і політком ні про що вже не думав, крім спочинку. За найвище блаженство здавався сон на оцій закляклій землі, сон доти, доки не мине млость утоми й тіло не стане міцне и дуже. Моргуля жалкував, що не спав там, на хуторі, він би не так мляво реагував на події...
— Стій! — раптом почулася команда Витківського, і зупинилися. Моргуля теж став, і до нього підійшов Витківський.
— Треба людям перепочити з годину. Містечко за три кілометри, не більше.
Моргуля озирнувся навколо і побачив, що загін зупинився в балці коло якоїсь довгої будівлі.
— Що це за сарай? — спитав він Витківського.
Ви ж вивчали мапу, політкоме. На мапі позначено ^т у балці корчму, що, видимо, стоїть тепер пусткою.
Моргуля відчув глузливий тон Витківського і, помщаю-чись за це, тоном наказу промовив:
Я гадаю, що спочивати не варт... Спочинемо в селі.
— А з чого ви довідалися, що в селі можна спочити? д може, нам доведеться одразу ж витримати бій? Тоді що?
Справді, як про це не подумав Моргуля? Але відступати од своїх слів було якось ніяково, і Моргуля піймав себе на дрібному самолюбстві... Та за мить він виправдав себе. Як він довірливо ставиться до цієї людини! А може, ця корчма — умовлене місце, де ворог забере червоноармійців голими руками? Адже ж він, Моргуля, обіцяв командирові бути насторожі і не звірятися ні на кого!..
— Ні, командире, зупинитись тут не можна,— сухо, офіційно відказав Моргуля,— нас чекають з підводами, й ми мусимо не гаяти часу. Рушаймо далі.
Витківський насупився і, пронизливо дивлячись на політкома, суворо промовив:
— В такому/ разі я не можу взяти на себе відповідальності за наслідки. Ви, політкоме, не одмовитесь од своїх слів в разі чого?
Це запитання боляче дряпнуло честолюбство Моргулі, але він стримав себе й сухо відказав:
— Ні. Будьте певні. Загін рушив далі.
За півтора кілометра за лощиною виднілося містечко на тлі темно-блакитної стіни лісу, що в нього упиралася рівна, як стріла, дорога. На околиці містечка дорога перетиналася вузькою річкою, що через неї перекинувся горбатий міст.
Коло мосту загін зупинився, і Моргуля мусив погодитися, що йти в містечко всім ніяк не можна, а тому полотна червоноармійців залишилася охороняти міст, а друга Половина з Витківським і Моргулею рушила відлюдними вУлицями містечка. Моргуля не хотів залишати Витківського самого, й йому не трудно було мотивувати, чому саме в°ни вдвох мусять іти в село.
Коло церкви, як звичайно, розправа. Зупинимся там і викличемо місцеву владу... Певно, старосту...
Витківський знав і без цього, що в таких випадках *Реба робити, але підкреслено уважно погодився з політ-°Мом. Моргуля не глянув на нього, але холодні очі бесідника нічого не виявляли, і політком мимоволі махнув рукою, Витківський помітив цей рух і спитав, що він означає!
— То я думав про небезпеки, що на нас чекають тут а потім махнув рукою на них...
— Небезпеками поки що не тхне... Будемо сподіватися, що все обійдеться гаразд...
"Присипляє увагу..." — подумав Моргуля і заступав твердіше.
В розправі нікого не було, крім глухого підсліпуватого сторожа, од якого нічого не можна було дізнатися. Одне він тільки й зрозумів, що прибулих треба провести до старости. З старим пішло двоє червоноармійців з наказом в разі потреби привести старосту силою, а коли його не знайдуть, то писаря чи когось іншого з адміністрації,
Вранішнє сонце висунулося з-за лісу, й по хатах закурилися димки. Село просипалося, але на вулицях ніхто не з'являвся. Люди, видимо, були налякані приходом військового загону й можливими реквізиціями.
Витківський і Моргуля сиділи на ґанкові, наказавши червоноармійцям пильнувати й зупиняти негайно кожного прохожого. Моргуля помітив, як Витківський немов ненароком одстебнув кобуру револьвера, й сам помацав кобуру, що давно вже була відстебнута.
— Здається, в селі ворога немає і нам нічого не загрожує,— промовив Моргуля, пильно стежачи за обличчям Витківського.
— Можливо, немає, а можливо, й є. Присипляти увагу, в усякім разі, не варт... Все може статися...
"Він щось знає... Він щось знає..." — стукало в мозкові політкома, а нервова дріж пройняла його тіло. Він не був боягуза, цей політком, але невідома небезпека гнітила його, як гнітить усіх сміливих людей. Серце стислося, те серце, що Моргуля носив його, спокійне й холодне, в найжорстокіших боях...
Тим часом повернулися червоноармійці й повідомили, що нікого не знайшли. Всі нібито кудись поїхали й вернуться нескоро.
— Брешуть вони, гади,— докінчив свою доповідь чер-воноармієць і додав: — Шматка хліба не добули!
— Ну, політкоме, що робитимемо?
— А ви як гадаєте?
— Я так думаю, що треба негайно покликати решту людей од мосту і почати виганяти підводи. Більше нічого не лишається.
Згода,— відказав Моргуля. Йому подобалася рішучість Витківського.
__Ви йдіть з одним червоноармійцем до мосту, а я почекаю на вас тут,— додав він.
Витківський негайно рушив од розправи, а Моргуля залишився сидіти на ґанку.
"Здається, я помилявся... Треба кинути вже підозріння... Він ставиться серйозно до своїх обов'язків, як віддана людина",— політком навіть усміхнувся сам собі, згадуючи свої підозріння, та раптом він скочив з місця і прислухався. З боку мосту лунали рушничні постріли різко й загрозливо. Наче хто гострою сокирою рубав мерзле дерево.
— Бійці, до зброї! — вигукнув політком і витяг свого пістоля.
Наказ був зайвий. Бійці вже скупчилися коло Моргу-лі, клацаючи затворами, і коли політком рушив вулицею до мосту, всі подалися за ним, тримаючи зброю напоготові.