Присуд

Слісаренко Олекса

ПРИСУД

Товаришеві Яремцеві не спалося цієї ночі. Темні хмари придавили землю, і закинуте глухе містечко лежало, як потопельник у чорному баговинні. Темрява лізла в напів-розбиті шибки, і лампочка геройськи відбивала наступ ночі, освітлюючи кімнату з облупленими брудними стінами.

В кімнаті вбога мебля: триногий стіл з колишніми пишними інкрустаціями, лава з селянської хати та пом'ята солома в кутку. Список "умебльовання" цілком вичерпується, коли до цього додати кілька рушниць коло дверей та кулеметних стьожок на стінах.

Містечко спить, налякане невідомо ким: чи бандитами, що шугають в околицях його, чи червоноармійським загоном для боротьби з бандитизмом, що розташувався в цьому закинутому панському будинку.

Не встигне сонце вщерть висіяти своє проміння й сховатися десь за сосновими шпилями столітнього бору, як містечко засинає, щоб прокинутися знову при денному світлі.

Це не перша ніч, коли Яремець не спить. Останніми часами щось багато таких безсонних ночей у Яремия-Старість починає заявляти свої права, а в старості є пр° що подумати — дня замало!

Тільки затихне денна турбота, Яремець ховається в свою кімнату й починає думати. І старість, і юність однаково сантиментальні. Яремець відчуває це, відчуває, в*0 муЖня твердість кидає його, що дисципліна мислення змінюється на мрійливість, але це не дуже його турбує.

Старість і юність однаково сантим ентальні, тільки юність самовіддана, а старість не дуже-то офірує собою. Тільки мужність твереза, самовіддана й жорстока.

Не така й старість — сорок вісім років, але десятиліття блукання на вигнанні, поневіряння в різних кутках земної кулі лишили свої глибокі незгладимі сліди, і Ярем-ця щодалі більше ваблять згадки минулого.

Безсонними ночами проходить в уяві замріяна юність, і розмовляє Яремець з нею й любується з її безжурності. Коли ж твердою ходою посуває за нею мужність, зморшки на чолі стають глибші й виразніші

Юність легковажна й смілива. Вона не приміряє сім разів, щоб раз одрізати. Ні, вона раз прикине оком і одріже сімдесят сім разів! От яка юність!

Так і Яремець колись — три десятки років тому — вмить задумав, другої миті виконав, а третьої побачив станового з розтрощеним черепом.

Така юність!

Яремець не гаразд пам'ятає ті причини, що призвели його до вчинку. Тільки гостра в'їдлива зненависть, що непокоїла його в ті дні, лишила в уяві глибокі борозни. Не його, волосного писарчука, катував тоді справник, але юність самовіддана, і парубійко Яремець припинив те катування ціною власної волі

Старість кохається в спогадах про минуле, і Яремець згадує, як його, засудженого до страти, визволили незнайомі люди*, а визволивши, вирядили за кордон.

То був сміливий вчинок. Нападом на конвой керував відважний товариш, якого в критичну хвилю не злякали жандарські кулі, і вони щасливо вийшли з недовгого бою. Тільки відважному керівникові нападу жандарська куля проорала глибоку борозну під самісіньким волоссям, та, на щастя, не зачепила кістки...

Не може тепер Яремець викликати в уяві імена й обличчя. Час старанно замітає сліди минулого. Тільки згадка пРо сміливий вчинок і тепер ще хвилює його.

Ех, тепер би побільше таких людей! З такими гори можна зрушувати!

У сусідній кімнаті, де міститься караул, хтось хропе. Юність не знає безсонних ночей. Вона може спати навіть стоячи.

Яремець одчиняє двері й увіходить у караульню. Червоноармійці куняють при ламповому світлі, а один, схиливши голову на плече товаришеві, висвистує носом і р0. том.

— Хлопці, не спать мені!

Червоноармійці схоплюються і підбадьорюються.

— Та ми й не спимо...

— Я так собі схилився, стомився...

Яремець суворо вичитує, нагадує про бандитів, лякає несподіваним наскоком, але юність легковажна, й це не вражає.

Почувши балачку, з сусідньої кімнати виходить начальник загону товариш Брікен, дебелий русявий мужчина з німців-колоністів.

Він безсонний, цей німець, і міцний, як бетоновий мур.

— Зміни вартового на веранді,— наказав він одному, а другому кинув коротко: — В секрет!

— Що, не спиться? — питає Яремець і, не очікуючи на відповідь, іде до своєї кімнати, що одночасно править і за канцелярію виїзній сесії ревтрибуналу, і за кабінет голові ревтрибуналу, яким є Яремець, та другому членові трійки. Третій член ревтрибуналу — Брікен.

Загін для боротьби з бандитизмом стоїть у цьому містечку тільки другий день. Містечко залякане й засмикане, як і всі містечка під час громадянської війни.

Люди якісь полохливі й неймовірні. Та і як бути довірливим, коли влада інколи змінялася куди швидше, ніж за старих часів справник, а обивателя смикав усякий, кому не лінь. Смикали й пукали більше без потреби, щоб вселити повагу до себе, а то й просто, щоб одвести душу, на якій грубою жужеллю накипіли колишні знущання, гніт та безправ'я.

Хмари не пропускали світла ні місяця, ні зірок. Містечко спить, і око вартового на веранді ловить кожний рух у пітьмі, і вухо прислухається до найменшого шелесту.

От здається вартовому, що хтось обережно наближається до веранди. Раптом хрускотом сухої гілки зламалася тиша.

— Хто йде? — вигукнув вартовий і клацнув затвором.

У відповідь один і другий постріл. Вартовий навмання вистрілив у пітьму, та на другий постріл не вистачило сили. Рушниця випала з рук, і він упав на під* логу, тим часом як варта вже стріляла пачками в пітьму.

Яремець, нарешті, смикнув Брікена за рукав:

— Припини стрілянину... Постріли вщухли.

Винесіть сюди лампу! — наказав Яремець, а сам втупив очі в пітьму, де ледве видно було світло в чиємусь запнутому вікні. Раптом світло погасло.

— Брікен, ти бачив світло?

— Бачив, але зараз його немає.

— Треба негайно оточити той будинок.

— Я сам думаю.

Червоноармійці при ламповому світлі розглядали застреленого товариша.

Загона піднято на ноги, і Брікен з караулом зник у пітьмі.

Підозрілого будинка оточили. Виявилося, що то школа.

Довго стукали в двері, доки одчинив їх дід, напіводяг-нений і в постолах. В руках він тримав каганця.

— Хто ще є в приміщенні? — суворо запитав Брікен, направивши свого маузера на дідка.

Той здивовано подивився на Брікена і, нарешті, твердим голосом промовив: