Вони вернулися додому мокрі до ниточки. Ганна Скорик дала Марті рясну спідницю і блузочку. Пильне око старої діви осміхнено общупувало Марту зусібіч у сільській ноші. Тоді його пронизала іскра здивування.
— Лишилася, сердешна, з надією, — промовила тихо.
— Дамо собі раду, — відказала Марта.
— Ляжете спати, пані Марто?
— Ой ні. Сьогодні мені не до сну.
— Я теж не склеплю повік. Коли добре розвидниться, тоді, мабуть, долатиме дрімота. То ви з часу нашої зустрічі не були у Львові?
— І поки що мені туди нема дороги.
— Перебудете в нас. Я вас назову родичкою — ніхто й не допитуватиметься. Ми тут досі "львів'яни", і про наш родовід нічого не знають.
— Я хотіла б не просто перечекати місяць-другий, — сказала Марта. — Скажіть, як ставляться на заставі до місцевого священика?
— Аж надто прихильно.
— А як лагодяться з війтом?
— Це одна компанія, пані Марто.
— У мене є план, котрий і вас, певне, зацікавить. За інших обставин я не звернулася б по допомогу до церковників, — сказала Марта. — Одначе захід вартий приниження.
Вона докладно розповіла Ганні Скорик про свої наміри. За її затію з ентузіазмом ухопився й Іаннин батько.
Марта Чорнеза мала достатні підстави вважати себе офіційно реабілітованою і могла на літо поїхати до Львова. На новий навчальний рік Скорики забезпечили їй помешкання, вона спакувала речі. Увечері перед днем від'їзду вона сказала Ганні:
— Трішки пройдуся.
— Мені можна з вами? — спитала Ганна Скорик.
— Воля ваша,— відповіла Марта. — Але я ненадовго. Ганна Скорик вирішила, що Марта хоче посидіти в самотині на кручах.
Скорики чекали її до пізньої години, потому, переполошені, розбудивши сусідів, подалися на розшуки, але намарне, Марта пропала, пропала безвісти.
Вона почула позад себе чиїсь кроки. Смерклося. Марта подумала, що то Ганна Скорик.
— Вітаю вас, — сказав Ренет. — Нарешті зустрілися. З одного боку темним піднебінням зіяла безодня, з другого — стежку заступив офіцер секретної служби.
— Чого ви не відповідаєте на привітання? — він посвітив їй в обличчя ліхтариком. — Я прибув сюди тільки з обов'язку. Я хочу скласти шану вашим авантюристичним здібностям. У вас винятковий хист. З вашим коханчиком нема мороки: на місяць до Бригідок — тиждень волі і так далі... Як вам вдається вплутувати в авантюри цілком невинних з огляду державної безпеки громадян? У Львові і навіть у Варшаві досі не ймуть віри, що саме ви, чортик у спідниці, завдаєте поважним інституціям стільки кло-потів. А де Цезар, пані Марто?
— Його немає.
— Знаю!
— Він для вас недосяжний.
— Розумію. З ним, звичайно, треба було покінчити. На жаль, до моїх слів не завжди прислухаються. Родзісад, наприклад, гадає, що наївні марксисти (мабуть, ви не заперечуватимете, що Цезар — наївний марксист?) — цілком допустиме зло, на якому наші люди роблять кар'єру.
— Навіщо ці балачки? Ви прибули арештувати мене?
— Так, ходімо. Можете ступати поряд. З Цезарем, безперечно, треба було покінчити. Він не наївний. Він на тому боці?
— Не знаю.
— Тепер постіймо. Тепер ви не кинетеся зі скелі.
— Мені відома глибина вашої підлості. Проте я не стрибнула б у провалля.
— Ти, може, зажадаєш політичного процесу? Ти надієшся на розголос, на суди і пересуди, на організацію міжнародного захисту? Ах ти ж шльондро хамська!.. — Він ударив її в обличчя.
Марта впала. Заледве звівшись, вона немовби спіткнулася на високому незнайомому порозі, втратила рівновагу і, не встигнувши нічого подумати, захлинулась приглушеним стогоном.
її покинули на кручі над Дністром. Серед ночі опритомнівши, вона сповзла у яр, яким колись проводжала Юліана. Ріка ласкаво обмила її тіло і поволі однесла за викрут. Марта відчула усім єством пружний струмінь, який волік її навперекіс долини.
— Будьте прокляті!..
Вона чула, як з усіх трьох боків залементували постріли, її ноги пошморгом тягнулися по дну, билися об каменюччя.
"Побавтеся, хлопці..."
Раптом вона побачила фіолетову смужку неба. Мабуть, благословилося на день.
— Мамо, ти скоро вернешся, правда? — запитала Олеся.
Марта розплющила очі й побачила над собою стурбовані обличчя. Мирося Коваль, Михайло, Найда, Тодосій Сліпчук, Марселла.
— Погано, Мартусю... Хтось сказав:
— То ніби повелося на такі випадки.
— Ні, — мовила Марта. — Це довга, стара, сива, зморшкувата кривда.
Уже був день. Батько набив кілків уздовж бетонної межі і мережив сіть з колючого дроту.
— Хіба ж ти не бачиш,— казав він до мами,— що я із шкури пнуся, аби гарно прийняти любу доню? Я нині добрий і веселий, ще ніколи стільки не жартував...
"Чого я така? Видно, нещаслива. І весь рід не буде мати через мене гаразду".
Усмішка розплилася по всьому обличчю, Юліан тер груди, шкіра спалахнула і набрякла. "Спека, може, ще більша, томить спрага..."
...Дерева застигли в непорушному мовчанні. Марта впала в липку перину папороті, і Юліан цілував її мокрими солонуватими губами, гарячий віддих обпікав її шию, вона знемагала і майже непритомніла.
Хтось сказав:
— Ви осліпли. Навіщо брешете, адже неволя не така!
"Де їх, отаких, викопують? — подумала Марта. — Підборіддя — наче мур, а чола — смужечка".
— Якось вертаюся з ярмарку, — сказала Марселла, — під стіною королівського арсеналу приперли сидячого, з таблицею на грудях, скривавленого, забитого хлопця...
Сонце стало хилитися до заходу. Марта розгорнула наповнений млосним жаром намет. Вода у відрі, де стояла банка з молоком, була ще свіжа, недавно з криниці.
— Ой, яке ж студене і пахуче!
Вона пила молоко просто з банки, потому передала Юліанові.
...Злегка дзенькнули келехи. Юліан тричі поцілував Марту в уста.
Стріляли з трьох берегів.
Марта кинула в отвір гроно калини, обв'язане барвінком і блакитною стрічкою.
Заквітчай собі, Олесю, темні мури. А це — тернові ягідки для ліку років...