Полтва

Сторінка 85 з 87

Андріяшик Роман

— А дороги, які до нього ведуть, залишаються?

— І чимдалі їх стає все більше.

— Значить, історія не вчить.

— На жаль, не в тих масштабах. Життя ускладнюється, моральні вартості знецінюються, тут, аби не впасти духом, не розчаруватися, потрібна залізна воля.

— І віра в людину.

— Це само собою розуміється. Скільки, наприклад, мовлено і писано про те, що українці — недержавний від природи народ. А він же створив її — радянську державу. Якби зібрати все те скигління і самобичування і запустити в пропагандистську машину, скажімо, в Німеччині чи Франції, то, я гадаю, через певний час можна розхитати і ці цілком сформовані і дозрілі нації... Озирнися — не вернувся той тип?

— Ні.

— Ганьба.

— Це ознака їх недолугості.

— Але ми од цього не піднімаємося на силі.

— Та й падати далі нікуди. Юліан осміхнувся.

— Чудова філософія. Не той герой, що поборов, а той, що викрутився.

Юліан вирішив, що їхати до Заліщиків, одразу в прикордонну зону, небезпечно, і купив квитки до Іване-Пус-того. Тернопільський поїзд стояв у Ходорові майже годину, та посадку оголошували тільки за п'ятнадцять хвилин до відходу. Марта вблагала провідника, щоб впустив їх з Юліаном до вагона.

— Треба написати до Миросі, — сказала вона в купе. — Я зачула — залізничники чекають кур'єрського на Львів. Лист ще сьогодні трапить до Миросиних рук.

— А відповідь? — запитав Юліан.

— Мирося — поетеса, але дуже пунктуальна дівчина. Відповідь ми одержимо найдалі через три дні.

— Цікаво, якими засобами конспірації ти скористаєшся тепер.

— Ти хочеш мені нагадати, щоб я була обережною? Будь ласка. Лист до Мирослави я пишу від імені шанувальниці "Народу і долі" Ганни Скорик і адресую до редакції. У марпицях ви пильні, пане професійний... А значного недобачаєте.

— Чого саме?

— Я тобі не подарую сутички з агентом.

— Пиши, пиши,— посміхнувся Юліан. Та через мить спитав: — А як ти збираєшся вручити мої статті?

— Це вже моє діло. По-перше, я особисто їх не вручатиму. По-друге, вони ні в якому разі не запатарайкаються.

— Аз приводу організації рідної школи ми ще побалакаємо?

Марта поклала на столик олівець.

— Юліане! Чи не зарано ці останні напучення?

— Даруй, я не знаю, чим себе зайняти.

Марта подала йому забуту кимось "Му$1 гоЬотісги".

— ХТО така Ганна Скорик, Мартусю?

— Безробітна вчителька з Козаччини. Ми познайомилися в поїзді.

— Я ж то подумав: невже сітка її людей сягнула так далеко?

— Читай газету, не шкилюй.

— Ти вже закінчуєш?

— Так. Ось і кур'єрський.

Марта надписала адресу і вийшла з купе. Коли вона вернулась, Юліан перекладав речі у валізі.

— Облиш, Цезарю.

— Тоді говори що-небудь.

— Тута, Юліане?

— Стискається серце.

— А мені знову стає порожньо, Юліаночку, — Марта притулилася щокою до його грудей.

До Іване-Пустого поїзд прибув перед світанком. Локомотив одвели до водокачки, стихло. Юліан з Мартою оглянулися на два опустілі вагони біля роз'їзду. Чогось Марті згадалася стара, сповнена болю і сліз пісенька.

Наїхали малярі Із чужої сторони, Змалювали неньку На білій стіні.

Марта про себе, не пускаючи Юліанову руку, повторила мотив раз, другий і тихесенько проспівала: "Наїхали малярі..."

— Не малювали вони її, — сказав Юліан. — Не малювали, моя сердешна гілко. Вони її вигнали, викурили і сіли за її стіл, за її хліб. Чула, як лисиці виселяють борсуків? Підкидають охайним борсукам червиву дохлятину, сміття і власні нечистоти. Борсуки щоденно очищають нору і підступи, та зрештою покидають оселю. Тоді лисиця розводить там потомство.

— Ходімо до Мельниці пішки, — мовила Марта. — Може, напитаємо візника.

Уздовж тракту молодим листом шуміли тополі. З видолинків, що скочувалися до Дністра, плив туман.

— Зійшло сонце.

— Дивись хоч тепер на мене, — сказав Юліан. — Не минай очима.

— Дивлюся, Юліане.

Вона поклала йому руки на рамена і розглядала зблизька, поводячи зіницями і ворушачи губами, мов перед нею був виконаний геніальним майстром портрет, а сама вона була мрійливим неуком.

— Дивлюся, дивлюся, Юліане...

— Ходімо, гілко. Як це мені раніше не спало до голови називати тебе гілкою!

— Ти ж сухар, Юліане. Тюремний сухар.

— Ходімо....

— Признайся. Чого ти напав на фраера з дефензиви?

— Я напав?

— Ну, словом, ти був необачний.

— У мені озвався джентльмен, що супроводжує даму.

— Не ризикуй, Юліане. Я дуже прошу тебе. Добре?

— Так, гілко.

— Тепер ходімо.

Сонце розливало своє проміння. В одному місці розплавлено зблиснув Дністер. По той бік ріки над пралісами білим сяйвом палахкотіла одинока хмарина. Повітря було напоєне свіжим, як вода, запахом озимини.

— Аж не віриться, що ще вчора ми могли бавитися в сніжки.

— Це найпівденніший пункт Галичини.

— Дивися: онде смуга сірих скель. Мабуть, там Збруч.

— І кордон.

— Із обох боків націлені жерла кулеметів.

— Не тільки...

— І заслони з колючого дроту...

— І траншеї, і секрети, і безконечні гони розпушеної ріллі, якій не дозволено родити.

— Юліане, навіщо тебе посилають туди?

— Треба, гілко.

Увечері того ж дня Ганна Скорик заховала їх на горищі, повідомивши, що на кордоні вкрай неспокійно: повелося, що майже кожної ночі хтось пробує перепливати або Збруч, або ж Дністер, варто зчинитися метушні з одного боку— і починається перехресна стрілянина.

Тільки через тиждень, глупої негоди, Ганна Скорик, Юліан і Марта пливуном у ярузі сповзли до Дністра. Юліан пригорнув Марту до грудей, і його поглинув морок. Минуло не менше як чотири години. Нарешті Ганна Скорик прошепотіла, торкаючись Мартиної руки:

— Щасливо. Він уже там.

На сході затлілась фіолетова смужка.

— Він уже там, — повторила Ганна Скорик. — Ви добре придумали: щоб він минув з течією це страшне місце. Всі чогось намагаються щонайшвидше дістатися до протилежного берега. А тут так густо розставлені кулемети, що вода в річці закипає від куль, як у казані. Майже всі гинуть...