Над горою розросталася сонячна ясина. Мені аж плакати захотілося, так я давно не виділа сонця. Посеред неба спалахнула білим вогнем опадиста верховина.
— То Говерла, — сказав Юліан, перехопивши мій погляд.
— І ти тут зріс, між цими сивими велетнями? Юліане? Тут, у цій вічності? У цьому чистому ясному світі?.. Ти набагато щасливіший, ніж я.
Юліан пропускає мене вперед, на стежку впоперек гори. Вдалині м'яко відсвічують ум'ятини, і здається, що стежка вистелена з білого, підзолоченого пуху.
Ти щасливіший, думаю я. Ось звідки твоя самовпевненість і віра в те, що цей народ проіснує тисячоліття. А в мене не вистачає надії на п ятдесят років. І ти більше людина, ніж я. Я продукт тривоги, знівечене дитя неладів, рафінована вбогість. Може, того мені однаково, яка в тебе натура. 1 взагалі мені байдуже, які там у людей звички і характери. Я бачу в кожному мерця. Бачу обгризені скелети.
— У цьому осідку немовби всі вмерли,— каже Юліан, коли стежка заводить нас на подвір'я біля похиленої дерев'яної хижі і, на мить заховавшись за ріжком, стрімко біжить угору. — Це, мабуть, чиясь літнівка. Між іншим, ми можемо зайняти її аж до весни.
— Ходімо далі.
— Так, тут заблизько від прикордонної застави. Через півгодини ми добираємося до розсипаного на
пригірку хутірця.
— Вибирай, — Юліан показує на кілька хатин край лісу.
— Та, що з різьбленим піддашшям.
Юліан одсуває верхню жердину вориння і простує на обійстя. Я озираюся довкіл, і щось мене заколисує, аж паморочиться голова. Це ж... од шуму смерек, здогадуюся врешті. Міська посмітюхо, ти коли-небудь чула гомін смерек?
У вікні блимає пляма чийогось обличчя. Через секунду виходить Юліан у супроводі жвавої простоволосої дівчини.
— Заходьте, пані, — кличе вона, прямуючи до мене. В неї сині очі, розлогі чорні брови і каштанові коси.
Спершу мені видається, що вона розфарбована, потому я пересвідчуюся, що і зіниці, і брови, і коси — природного кольору, і мені стає чогось радісно, наче трапила за лаштунки сцени, між дивовижно-таємничих акторів, що готуються до виходу.
— Ксеня, — простягає руку дівчина і осміхається. — Ми тут впень усі Ксені. Прошу. Неньо з мамкою у Ворохті, але вони нічого не скажуть на те, що я вас прийняла. Ми й так мусимо опалювати другу половину, аби не завівся грибок. Хату ми лиш недавно змайстрували.
Гуцулочка впустила нас до просторої, з високою стелею кімнати. Тут була велика полакована скриня, всуціль поцяткована візерунками, широкі ослони під вікнами, ліжко з горою подушок у вишиваних пошивках, шафа для одягу і розмальована смерічками груба. Вузенькі скляні двері вели до суміжної кімнатки, що, певно, служила як покій. Дівчина принесла полив'яний глечик з водою і двоє горняток.
— Панам треба помитися з дороги? Зараз я поставлю казан на плиту, там ще горить.
Коли вона вийшла, Юліан дістав із валізки бритву.
— Ми не тільки поживемо тут як у Бога за пазухою, — мовив він. — Вони й грошей не візьмуть. Ти придивилася до цієї русалки? Шляхетна гуцульська кров. Це кровні гуцули, так би сказати — раса. На жаль, їх уже небагато збереглося, їх родовід сягає у сиву давнину, може, до карпів, а може, и далі. На деяких обрядах, які вони свято шанують, можна простежити традиції князівської Русі... Мабуть, мені варто поголитися, правда?
— Авжеж варто, — відказую сміючись. — Хоча б заради гуцульської раси.
— Знаєш, я анітрохи не шкодую, що ти мене сюди заманила.
— Слава Богу! А я сушу собі голову, що стала тобі впоперек відповідальної дороги. У тебе місія розбудити до світової революції галицький пролетаріат, озброїти його переможною програмою, зцементувати партійні ряди... Що там іще?
— Звичайно, я не дозволю тобі втягувати мене в інтелігентські базікання про занепад. Про свою місію я не забуваю ні на хвилину.
— Якщо ти не жартуєш, Цезарю, то я тебе трохи не впізнаю. Але не сумнівайся, я до тебе звикну.
— Якщо ти не жартуєш, то я помилився, будучи певним, що ти мене до кінця розумієш.
— Якщо ти не жартуєш, я можу з тобою посваритися. У мене скарбівня невитраченої злості.
Він спіймав мене в обійми і закружляв навколо себе.
— Я тебе кохаю, Цезарю.
Глава V
Він щось пише у ванькирі. Ми із Ксенею плетемо светри. Старі Напащуки (так звуть господарів) спокійні і тихі, як гори, їх не чути ні вдень, ні вночі, навіть не дзенькне ніж на скрині, не шморгне віник у сінях.
Він щось без угаву пише, обклавшись книгами і паперами. У Ворохті він десь роздобув брошури Леніна і з того менту ніби перестав належати цьому світові. Що ж, працюй. Я переконалася, що цього разу ти вернувся з тюрми ще більше змінений. Видно, так мусить бути. Так треба.
Ксеня прив'язалася до мене. Ми розмовляємо чи мовчимо, але я повсякчасно відчуваю, що вона вважає мене дивовижною істотою з широких химерних долів, де все влаштовано інакше. Вона тільки на шість років молодша, але я в її присутності здаюся собі мало не бабусею, така вона наївна і безпечна. І для неї, і для її батьків ми з Юлі-аном — безробітні вчителі. Це їх не бентежить, бо у Ворохті школа так само на замку.
Я не допитуюся, що він пише, і він мені нічого не читає. Може, мені не треба того знати. Я розповіла Ксені про свою Олесю. Наступного дня Ксеня нас не провідала — видно, цим людям необхідно пережити чиюсь трагедію на самоті. А може, Ксеня вирішила, що мені потрібна самота, щоб відновити внутрішній спокій. Вони неймовірно делікатні. Коли вона розказувала мені про лісову оргію якихось панів зі Станіслава, то запиналася на кожному слові. За тиждень наперед сюди приїхали верхи на конях кілька поліцаїв, вибрали галявину і приставили вартівника. Це дуже мальовнича місцина: з одного боку урвище (там завбачливо поставили паркан), з другого — стрімка скеля, з якої потужним фонтаном бризкає джерельний струмінь. Зокола височенні смереки. За день до оргії сюди привезли бочки з вином і кошики з розмаїтою закускою. Викопали ями, все те вклали, обгорнувши провоскованим папером, а зверху насаджали смерічок. Ксениного батька найняли, щоб нарізав пнів замість стільців і столиків. А ввечері Ксеня пробралася дном урвища під паркан. Поляну освітлювали смолоскипи. Грали музики, танцювали напівголі дівчата. Тоді привезли якогось вельможу, провели до одної смерічки — він вимкнув її і, регочучи, схопився за голову. Вимкнув другу, третю, четверту... О, як йому це сподобалося. А які задоволені були його джури!.. Почалася трапеза. Далі грали музики і танцювали дівчата. Наївшись і напившись, у танок пустилися пани. Наслідуючи головного вельможу, вони поступово скидали з себе одяг. Потому молода гуцулка змушена була втекти од їхньої безсоромності. Буржуї уміють забавлятися", — сказав Юліан, коли я йому переповіла про лісову оргію. У кінці подвір'я купище пнів, які старий Напащук привіз із поляни. Ксеня зачула, як про головного вельможу говорили: "Це велика людина. Таких людей негусто на нашій планеті". Мені довелося їй пояснити, що означає слово "планета", після цього дівчина цнотливо здогадалася, що світ поза її горами не повен тих утіх, котрі вона випадково підгледіла, і ми з Юліаном прибули сюди не з такою метою.