— Павлюк розповідає, що Прокіп Повсюда назвав її знаменом окупації. Ти ж знаєш, як з неї познущалися?
— Знаю.
— Якось, каже Павлюк, в концентраційному таборі між в'язнями зайшла суперечка. Хтось там стверджував, що на цьому нещасному терені потрапила коса на камінь: вперті поляки, але ж вперті і галичани. Мовляв, якби галичани менше огризалися, їм було б легше. Цікавий чоловік цей Повсюда. Дай дослівно пригадати його репліку. Він нібито відповів: якби люди в людях не бачили впертості, вони їм, безсумнівно, поспівчували б, як жертвам, і все-таки дозволили б собі заплющити очі на їх повний скон.
— Звичайно, причому тут впертість? Є нищівна байдужість і душевна порожнеча людей двадцятого сторіччя.
— Я мав таку саму сутичку в Бригідках — о, ми там сваримося від прогулянки до прогулянки. Може, той телепень говорив щиро, може, від імені дефензиви, та я не стримався. За його словами теж виходило, що ми не вміємо крутити зиск, адже і за цих жахливих умов можна дещо робити. І висипав переді мною бочку австрійського досвіду.
— І що? Чого ти замовк?
— Я запитав його, чим відрізняється польська окупація від австрійської. Він затнувся од несподіванки, і ми продовж десяти хвилин переконали його скопом, що всі складники окупації залишилися без змін: край стає колонією, землею визиску, переслідується українське слово, скорочуються українські видання, за винятком слуг колонізаторів, утискується українська інтелігенція. При Австрії тисячі душ поглинув Талергофський концентраційний табір, за кілька років нового ладу не менше ковтнув Тухольський. Австрійці полюбляли гратися в демократів і дозволяли селянам вибирати до сейму своїх представників. Пілсудський і собі вирішив переглянути деякі конституційні закони...
Я потай себе запідозрюю, що він імпровізує. Не було жодних суперечок, просто це його мука, і він мусить про неї сказати. Ось він стихає. Мабуть, йому здається, що я неуважна. Ні, я ловлю кожну його фразу, але помимо волі веду з ним якийсь спіритичний суд.
— Чого твої очі наповнилися туском?
— Мене втомило мовчання. Ти мене слухаєш?
— Так.
— І я тобі не надокучив?
— Ні.
— Окупація...
— Я це розумію. Я не міщанка і не потребую, щоб мене розважали. Я сама вигадую анекдоти. Для Народу і долі"...
— Скажи останній.
— Він — про галицький бізнес. Украв скриньку горілки, продав за півціни і гроші пропив. Регочи, хлопчику.
Тюрма тебе дощенту розхитала. То ти смієшся, то через хвилю зітхаєш. Іди в еміграцію. Іди за Збруч. Тобі треба розвіятися і окріпнути. Я поділяю твої переконання, Цезарю, і готова за них страждати.
Він підпирає долонею чоло і бурмотить:
— Мене втомило мовчання...
Він говорить про якогось в'язня, що укоротив собі віку. То був напрочуд вродливий хлопець. Йому повибивали зуби, обезвічили лице, поламали ребра. І він, лігши на долівку, поклав горло на ніжку табурета і задушив себе.
Він розповідає про такі деталі, від яких стає дибом волосся.
— Для мене окупація — не абстрактне поняття, Юліане.
— Нарешті благаєш пощади, — мовить він похмуро. Поїзд викочується на згин. Мимо вікна пливуть клуби
диму. На полустанку минаємо дрезину з робітниками.
— Справді досить, — каже Юліан. — Годі вже про це. Але до самого Тернополя розповідає про жахи. Коли
ми сходимо на перон, Юліан з тугою озирається на поїзд, наче йому жаль, що з нашим духом із купе вивітряться усі ті історії.
На площі перед вокзалом — ярмарок. Ми втискуємося у натовп. Продають ношену білизну, солдатські шинелі, рибацькі дрантиві сіті, підлатане взуття, вицвілі картини і пожовклі фотографії артистів. Юліан показує рукою на знімок Ореста Руснака.
— На вшануванні Ольги Кобилянської розмовляв по-німецькому.
— Ще заскімлить серденько, Юліане. Ще заплаче гіркими сльозами.
— Заплаче,— підтримує мене дідусь у кострубатій шапці, власник знімків.
Ми хутко одходимо, мов уникаючи змови. Щось помітивши, Юліан оживає й прилаштовує мене в кінець черги.
— Продають млинці. Постій, я зараз вернуся.
— Гречані млинці! — вигукує молодиця. — Млинці із смаженими грибами. Млинці з грибами!..
За мною стає неголений чоловічок з повним відром трубок для морозива.
— Бракує льоду, що порожні трубки носиш? — питає його набурмосений інвалід, стискаючи на грудях кінці жіночої шалі.
— Не льоду, а сметани, — поважно одзивається чоловічок.
— Аз якої рації носиш трубки?
— Часом питають.
— Часом!..
— Ну й що?
— Нічого.
— Отож-то.
— Та отож-то.
Юліан потрясає в повітрі пакунком старих книг.
— Ян Кохановський, — шепоче, — Григорій Павлуць-кий, "Нові дослідження про людський розум" Лейбніца, "Економічно-філософські рукописи" Маркса. Це неймовірно. Це те, чого мені бракувало до повного щастя. Подержи, будь ласка, я куплю паперу.
Цього разу мені довелося чекати не менше п'ятнадцяти хвилин, коли Юліан виринув переді мною, у його руках була майже така сама, як лишилася в Марселлиному помешканні, валіза. Лукаво підморгнувши, він підняв дечку: зубні щіточки, мило, рушник, олівці і зошити, інший, необхідний в дорозі, дріб'язок.
— Тепер — світ за очі, друженьку.
Ми виїхали з Тернополя, так і не побувавши у місті. Надвечір на тлі рожевого неба синіми пухлинками набухали гори. А вдосвіта ми спинилися перед мініатюрною церквою у Ворохті. Поїзд майнув в ущелину, ще гудок, і нас огорнула первісна тиша. Ми піднялися на горб.
— Ось за цю благодать я дав дефензиві підписку. — Юліан розстебнув пальто і дихнув повними грудьми. — Ти чуєш, як сокоче потік у виярку? Ми подамося далі, на хутори. Купимо гуцульський одяг, підладимося під тутешню говірку. А як добре... Як добре, коли по твоїх слідах не повзуть пси. Коли не бачиш позад себе при вида. Адже за нами не стежили?
— Ні, Цезарю.
— Тут я розберуся у ваших богах, панове. Я вам розмалюю сказ духу, який ви називаєте ентузіазмом поступу. — В його голосі звучали нотки злого усміху. — Треба буде щось зробити,— додав він по паузі і пригорнув мене до себе. — Ти ж не забиратимеш у мене весь час, правда?