— Атож.
Батько крутнув головою, мов кажучи: "От хитрий, бестія! Молодець".
— Ходи до нас спати, — тихо промовила Оленка, тулячись до мого пгеча. Ми сиділи поряд.
— Старі образяться, — пошепки відказала я.
— То приходь завтра вранці.
Я кивнула. Так чи інакше, мені цього не минути, доведеться всіх відвідати.
Батько розповідав історію про пограбування полкової каси з часів італо-австрійської війни. Колись я не уявляла собі його солдатом, бо взагалі солдатів не траплялося бачити, а тепер не можу уявити, бо на них надивилася. Його похмурі зморшки і примарна войовничість настільки одомашнені і сталі, що важко припустити, нібито він був не те що солдатом, але й молодим.
Та історія мені відома. Його приятель ніс караульну службу в полковому штабі. Скарбник працював допізна і, йдучи додому, забув ключ від скрині. Батьків приятель забрав усі гроші, які там були, і закопав під мостом у шкіряному мішку. Приятеля вранці заарештували, проте він уперто відмагався, що нічого не бачив і не знає. Йому присудили шість років каторги. Коли його випустили на волю, він мало не збожеволів від страху, що скарб змило водою чи хтось його відкопав. Цей момент у батька тягнеться доброї півгодини, і що більше зітхань, то довше він триває.
— Лічить він кроки, лічить стовпи — і ніяк не пригадає, де саме закопав скарб...
Кінець кінцем шкіряний мішок у руках, гроші цілісінькі, батьків приятель вернувся додому багачем. Ще гаразд недоказавши, батько несподівано вигукує:
— А чи не заспівати нам, хлопці?
Оленка хоче мені щось сказати, та не зважиться.
— Коломийку про Івашкевича?25— сміється, вже веселий, Стефин Іван.
— Сороміцька, тут діти.
— Давайте як у панів заведено: кожний заспівує своєї, всі підтримують. — Батько розворохобився, ковтнув горілки і почав:
Гей, там у Вільхівці, там дівчина жиє, Від неї, як від сонця, проміння ясне б'є, Сміються ясні очі, Як зорі серед ночі,
Від неї, як від сонця, проміння ясне б'є.
— Ади, як дід розщедрився, — пробурмотіла мама і поставила на скриню миску з голубцями. — Якоїсь іншої, діду, стіни вуха мають.
— А це тобі не інша, старе коцюбисько: "Від неї, як від сонця, проміння ясне б'є' ? Не волите по-панськи гайда по-хлопськи:
Хміль лугами, хміль лугами, Пшениця ярами, Ходи, ходи, Марусенько, Повечеряй з нами.
— Це вже ліпше, — посміхнувся Антін.
— Навіть щонайкраще, зятю. Я хотів спокусити вас. Чуєш, Марто? В моїй хаті балачки про політику заборонені. Ще торік можна було сказати, що в мене парламент. Тепер у моїй хаті нема політики. Нема й не буде.
Стах поклав долоню на батькове плече і затягнув, сміючись очима:
До першої ходив я, А другу я любив, А третю чорнобриву До серденька тулив.
Четверта була моя, А п'ята кохана, А шоста тая дівчина, Що листи писала.
До сьомої звечора, До восьмої — вночі, Дев'яту поцілую, Десяту у вічі.
Одинадцяту дівчину На прогулку веду, Дванадцяту дівчину До шлюбу поведу.
— Стій! — зарепетував батько. — Далі не можна. Оленка прошепотіла:
— Він мало хлопцям голови не порозбивав, але таки віднадив від політики.
— Ще куплет, — заблагав Стах. — Дозвольте.
— Стаху, го-о-ді!..
— Я вас прошу.
— В чуже не заїдеш?
— їй-оо, що ні. Мені жаль: тут такі колінця!..
Дівчино, дівчинонько, Ангелику ж ти мій, Як я тебе кохаю — О Боже, Боже мій...
Стах проспівав цей куплет тричі, і батько погрозив йому пальцем:
— То не Господь над тобою змилосердився, а дідько. Тебе треба було на смерть затоптати.
— Ми ледве виходили Стаха, — каже Оленка. —Тепер війтом у нас Калюш, він з колоністів. Наїхав на Стаха бричкою серед білого дня. О, я думала, що лишуся вдовою. Навіть злотого не дав на мазі. Що — будеш скаржитися? Кому? І взагалі...
— Що то за змова, дівчата? — гримнув на нас батько. — їжте, бо голубці повилітають з тарілок. Завтра будете пліткувати.
— Я кажу, що Стахові не можна співати, — злукавила Оленка. — В нього ще в грудях поколює.
— Хіба я силую... Марто, які там вістки про Вічного Жида?
Я спантеличено повела плечем.
— Він нібито на схід подався. Позаторік об'явився в Німеччині, тамтого року його виділи в Кракові — казав, що рушає на Волгу, а відтак забереться в Японію.
— Де їй такі дурниці в голові, — заступилася за мене мама.
— Дурниці? — батько скипів. — От тобі маєш! Подейкують, нібито Пілсудському прорік усе, що має бути, на двадцять років наперед. Від того Пілсудський став дуже спокійний і певний себе. Виходить — двадцять років нема тут чого рипатися, бо це лишень знищення. Нема сили проти сили, навіть нечистий дух не поможе. Розповіж-но, Антоне, як Федько Швара біса купував.
— Я ж тоді був на заробітках і довідався з чужих уст. Нехай Іван. Іване?
— А помочити горло дасте?
— Досить з тебе, — запротестувала Стефа.
— Оповідай, — подав йому батько надію.
...Десь Федько Швара прочув, що селянин з Онута має чортика і живе в достатках. Чортика в Онуті прозивають Онуфрієм. Резиденція Онуфрієва на горищі, там він днює і ночує, а треба дядькові, приміром, двісті злотих — каже тихо в сінях: "Онуфрію, так і так". Вертається до хати, а гроші на скрині. Дізнався про такі дивації Федько Швара і якось розповів своїй Катерині. З тої хвилини і в Федька, і в Катерини одна гадка: де роздобути Онуфрія? Це про-нюхали сільські парубки. Іде ввечері Покровин Тиміш до Швари, каже, що напитає Федькові Онуфрія, якщо буде добрий могорич. Можете собі уявити, як Федько з Катериною втішилися. Наступного для ніби лиш для них зійшло сонце.
Федько купив пляшку монопольки, Катерина засмажила курку, і недочекаються вечора, бо має прийти з Онута Тиміш — поманджав на вивідки. Смерклося, Тиміш барабанить в шибку.
— Той дядько, — каже, — страх який скритний. Треба до нього підібрати лаз. А ще гірше, що боїться. Ви ж знаєте: дефензива за такі речі по голівці не гладить, І вам, Федоре, не завадить бути обачним. Я думаю, треба якийсь час вичекати.