Стефин Роман привів галайстру дітиськ: троє — Ган-нині і ще Оленин хлопчик. Я не приберу способу, щоб усіх їх запам'ятати, лиш цілую розпашілі на холоді щічки і даю по злотому.
— Клич, Стаху, хлопців, — велить мама.
На скрині тільки хлібина і сільничка. Гості вмощуються на ослонах, і мама кладе проти кожного скибку хліба. Від цього обряду на мене віє духом лицемірства, але з того, як батько і чоловіки підносять до вуст присолені м'якушки, бачу, що так треба. Незбагненне "так треба" в цьому домі виправдовує все. Стах відкорковує пляшку. "Наш Стах..." Він тут на правах сина, його люблять і батько, і мама.
— Дай Боже здоров'ячка! — звертається тато до мами і, випивши, передає мамі чарку.
— Дай Боже здоров'ячка! — відповідає мама татові. Чарка переходить до мене. Я не знаю, що сказати, і
бурмочу:
— Дай Боже здоров'ячка.
Тато і мама вдоволено кивають головами. "Так треба". Я несамохіть вгадала, і мені чогось стискає ітгуди.
Мама кладе смажену капусту з ковбасою, Стах наливає татові, але чарка лишається неторканою, тато задумливо, навіть похмуро дивиться просто себе, тоді так, наче його мовчанка не викликана ситуацією, каже:
— Прошу.
Тиша супроводжує вечерю до третьої чарки. На татових щоках помітно запалилися рум'янці.
— Нарешті всі ми разом, — мовби відзначає він для себе.
— Нема ліпше, як удома, — каже могутній Антін. Батько сміється:
— Ти, слава Богу, переконався.
— Ну, він звідав того...— докидає Ганна.
Антін, мабуть, не раз уже оповідав про свої пригоди на заробітках, але всі зацікавлено слухають, бо за межі села не виходять. Я не маю підстави думати, що розповідь призначається мені. Тато лиш зрідка посміхається і поглипує на мене. Мовляв, чуєш?.. Отаке-то в світі.
...Іду з Борислава на копальні сірки. Дощ. Плентаюся серединою гостинця, бо глинка на обочині липне до чобіт. Наздоганяє фіакр. Махаю рукою: "Станьте, підвезіть". Коням — тпру!.. Якийсь, вибачте, кордупель прискіпливо придивляється до мене і раптом регоче. "Ану, — каже,— позмагайся з моїми кіньми. Як фіакр не зрушить з місця — плачу тридцять злотих". Форейтор так само регоче. Я міркую: "Тридцять злотих я не заробив за півтора місяця. Спробую". Ухопився за ресори, форейтор шмагонув коней битиськом — е, та я відчуваю, що й шестерика не пустив би. Панок мені гроші на долоню й каже: Сідай".
Розпитав, чим займаюся, звідки родом, про щось помізкував мовчки, потому:
— Хочеш заробити?
— А чого б ні?
—Даю двісті злотих місячно, а ти працюєш тільки одну ніч на тиждень.
— Що то за діло? — питаю.
— Не жіноче, звісно, — сміється панок. — Коли згода— знатимеш, незгода — бувай. Робота, попереджаю, нелегка, зате попрієш одну ніч на тиждень — і ти вільний. А минає місяць — двісті злотих. Ну?.. (
Оглядаю панка, чи не злодюга часом. Та ні.
— Згода, — кажу, — але гроші наперед.
Доїхали до копальні, і панок мені:
— Добре, бери ось двісті злотих, підшукай собі на хуторі квартиру, а завтра вранці навідайся до канцелярії. Гадаю, не втечеш. Знайду під землею. Я, бач, маленький і слабосильний, а б'ю боляче...
Я недовго розмірковував — на пошту, сто вісімдесят злотих надіслав Ганні. Правда, тої ночі було мені не до сну. Так мене потіпали всілякі страхи, що ледве до копальні добрів.
— Гроші перепровадив жінці? — питає панок.
— Так.
— Правильно. Ти хазяйновитий чоловік, у нас з тобою не буде суперечок.
Одвіз мене на станцію, ходимо, як якісь інженери, між платформами з сіркою.
— Зіштовхнеш ось таку штуковину з місця? — питає панок, показуючи на платформу.
— Боюся, що не здужаю.
— Звичайно, — погоджується панок. — Це нам не по силі. Платформи під вантажем ми не будемо торкати. Але порожні...
— Що порожні?..
Панок обвів поглядом захаращені платформами тупики.
— Мій форейтор буде сповіщати, коли тобі являтися на станцію, і покаже, які платформи куди затрутити.
— А якщо мене схоплять на гарячому? Панок розсміявся.
— Для начальника станції це не буде таємницею. Певна річ, що базікати не треба. Захочеш випити — не перебирай мірки. Краще купи собі пляшку горілки і випий дома. — Він дістав з кишені грудочку крейди і позначив хрестиками дві платформи. — Перекотиш їх на крайню колію. Зрештою, тут буде стрілочник, він не дасть тобі втекти з платформою на Покуття.
Після тої ночі я проспав цілу добу. Потому я розкусив свого підприємця. Станція не мала свого маневрового паровоза. Тутешнім розпорядком відав Борислав, але щодня чергували інші бригадири, інші машиністи приганяли порожняк, словом, добрати в тому ладу початку і кінця не було ніякої змоги. За простоювання порожніх платформ підприємець мусив платити величезні штрафи, а йому не хотілося наймати більше вантажників, ніж у нього було п'ять і десять років тому. Махінація виглядала дуже цікаво. Ті самі люди робили ту саму роботу вдвоє дешевше, ніж вимагав розпорядок. На кінець терміну ешелон відправляли так, ніби він був готовий два тижні назад, і держава не мала до підприємця претензій. Звичайно, начальник станції міг реєструвати лиш, приміром, по три навантажених платформи, замість шести, бо підприємець його купив. Але в цьому був ризик: могли наскочити з Борислава, вчинити ревізію, тоді халепа. Коли ж я ті три платформи відтягував з колії, де працювали вантажники, то вина падала на залізничного бригадира і машиніста, котрі в поспіху чогось намикитили, подали не шість, а три платформи. Підприємцеві вигідніше було платити мені по двісті злотих на місяць, ніж наймати сорок нових вантажників з платнею по сорок злотих на душу. Так воно тривало з весни до пізньої осені. Еге, дивлюся, я зодягнений, Ганні купив купу сукенок, дітей можна випринь-дити, як панських, доора панчоха грошей у сховку — пора втікати, бо в палиці два кінці.
— На цю весну знову поїдеш? — запитав тато.