Полтава

Сторінка 22 з 155

Лепкий Богдан

Хоч вітер сипав їздцям снігом в очі, ніби їх спинити хотів, гетьман добре тримав дорогу. Вискочив на шлях якраз кроків, може, сто за москалями, щоби їх ухопити в два огні. Москалі всеціло зайняті були боротьбою з Мручком і його козаками. Ні раз не сумнівалися, що гетьман буде їх, бо хоч як він хоробро бився і як лаявся сердито, а все ж таки перевага за ними. Та ще яка! Не один з царських рай-тарів усміхався вже до тієї нагороди, якою помилує їх цар, коли приведуть йому "гетьмана ізмінника", бо нікому з них навіть на гадку не прийшло, що не з Мазепою, а тільки з одним із його численних сотників мають діло. А щоб гетьман у цю хвилину заходив їм на зади, цього вже таки ніхто передбачити не міг би.

А воно так і сталося.

Як буря, налетів на москву гетьманський відділ. Розгін, з яким козаки вдарили на ворога, нечайність удару і його свіжа сила захитали райтарами царя. Стратили голову, і відлетіла від них охота до дальшої борні. "Мазепа — чарівник. Мазепа — характерник! Його куля не береться", — от що кождому приходило тоді на гадку. "Хто в Бога вірує, спасайся!" — радив їм внутрішній голос, і вони хотіли послухати його. Вихоплювалися з кліщів, вискакували з бойового каре, як вовки із западні, і тікали в поле. Козаки доганяли їх, як не кіньми, так кулями з пістолів і з рушниць. Мручко з одного, а гетьман з другого боку залізними обручами стискали московський під'їзд, рубали й нівечили його до останка. Коні з кіньми кусалися, люди людей стягали з сідел, давили, стискали, торощили кості.

— Козолупи, шкуродери, харцизяки! — скаженів Мручко.

— Стерва ваші на локшину посічу собакам на байрам. Ясновельможного заманулося вам. Як я тебе прошпилю, то тобі ясно зробиться в очах!

Москалі відповідали прокльонами, зойками, передсмертним харчінням. Коні, позбавлені їздців, порубані, криваві, вихоплювалися з глоти й летіли навмання по білих полях, як видива страхітного сну. Несамовите, жахливе іржання відбивалося далекою луною, збільшаючи грозу бойової картини.

Недобитки слізно благали пощади. Мручко боявся підступу і не щадив нікого, навіть себе. Весь був облитий потом. Сорочка прилипла до тіла і до ран. Очі запливали кров'ю. Шаблею, як пером по папері, по спинах і по карках ворожих писав, смертельні присуди підписував. Аж не стрічаючи відпору, гукнув:

— Шабаш! Хто жити хоче, з коня злази і фузію складай! Два рази не потребував казати.

Обезоруженим в'язали руки, коней за вуздечки зчіплювали докупи і відділ двигнувся вперед.

Побачивши гетьмана, Мручко пополотнів.

— Милосте ваша, а це ж що?! — крикнув не своїм голосом.

— Те, що бачиш, — відповів гетьман, — і те, що мусіло бути, — і стиснув сотника за руку.

— Спасибі тобі, старий друже, — прошепотів, зазираючи йому в очі. Більше слів підібрати не міг, бо зворушений був сильно і спрацьований несподіваним боєм.

І Мручко хвилювався.

— Як можна було свою достойну особу виставляти таку небезпеку?

— Авжеж можна, щоб гетьман був менше хоробрий від сотника свойого?

— Сотників, як собак, а ваша милість один і другого не буде, — відповів Мручко. — І коли б так яка глупа куля або московська шабля... і що тоді? Боже ти мій! — аж за голову взявся.

— Заспокойся, пане сотнику. Мазепи куля не візьметься, — відповів самовпевнено гетьман. Хвилину їхали мовчки. Нараз Мазепа спинив свого коня: — Старі ми вояки, а іноді щось таке робимо, мов молодики.

— Що ж такого?

— Між табором і моєю квартирою не завели ми зв'язків. Учиться чоловік не до старості, а до гробової дошки. Треба нам більше оберігатися від ворогів.

— Дійсно, стереженого Бог стереже. Нараз Мручко пригадав собі щось.

— А де ж мій осавул? — гукнув.

— Де сотенний осавул? — залунало кругом. Сотенного осавула не було.

Мручко десяток людей на боєвище післав шукати. Раненого чи мертвого щоб доставили.

Вернули з нічим.

— Значиться, пропав козак. А гарний був і вірний. Учора я дівчину його лишив, а нині його позбувся. Безталанні якісь!

Зняв шапку і перехрестився.

— Якщо погиб, най з Богом спочиває. Та не забудь, що він голову поклав за гетьмана. Коли ж вороги живим забрали, хай його Мати Божа своїм покровом обтулить, а нам, дай Боже, щоб ми його відбили. Досвіта, заки рушимо в дорогу, трупів похоронити треба.

— Треба, — притакнув гетьман, дивуючись, як нараз відмінився Мручко.

— Але ж ти, сотнику, здорово лаєшся, — пригадав собі.

— Легше рукам, як губа не дармує, — відповів сотник, торкаючи гетьманського коня.

Над Гірками стояла заграва. Чути було гук зі шведського табору.

— У Веклиній хаті світиться, — сказав сотник і підкрутив вуса.

— Векла на тебе з вечерею жде.

— Гадають, ваша милість, що я до юбок такий-то скорий? Було колись. До товариства тягне мене тепер, не до жінок... Але чи не пора, милосте ваша, обмінятись нам кіньми. Досить мені гетьмана вдавати, — і хотів злазити, але гетьман здержав його за руку.

— Не поспішайся. Ще час!

— Як же так? В'їжджаємо в село.

— Не шкодить. Такий сотник, як Мручко, і гетьманського сідла достоєн. Мручко не зрозумів.

— Як же це воно?

— А так, що мій кінь лишиться за тобою, на спомин нинішньої пригоди.

— Ваша милість жартують собі з мене. Я — і гетьманський кінь? Та ж він сміявбися з мене.

— Якщо мій сивий не дурень, то сміятися не буде. Заміна нечесті йому не зробить. Бери його разом зі збруєю, і хай він тебе щасливо занесе крізь боєвища до твоєї хати.

Сотник припав до гетьманської руки.

XI

День 10 листопада ліниво піднімався зі сну. Нерадо й неквапно скидав з себе покривало молочної імли. Мокре, зимне, як ховзка студена слизь, пхалося в чоботи, вдиралося за пазуху, залазило в душу.

Людям з ротів, а коням зі шкури бухала пара, як дими. І люди, й коні нерадо кидали свої стоянки в Гірках і кругом їх. Радніше перезимували би тут, бо зима заповідалася не яка-будь. Цибуля і часник сиділи цього літа дуже глибоко в землі, що було познакою великих морозів. Волос на худобі був густіший і довший, як звичайно, ніби звірина заздалегідь вбиралася тепліше.

Птахи кружляли близь людських осель, а вовки навіть у днину підходили під самі села. Старі козаки, що з природи вміли читати, як із великої книги життя, заповідали такі морози, яких ще світ не бачив. Радили не пускатися в похід, лиш обкублитися в таборі та обзапастись харчами й дровами, бо люта зима від найзавзятішого ворога грізніша. Те ж саме казали і знахарі та ворожбити, що, ніби гайвороння, снувалися за військом. І як гайвороння не відженеш пугою, бо воно злопотить крилами, закряче, а за хвилю знову на вози паде, так і з тими знахарями й ворожками годі було дійти до ладу. Даром полковники приказували козакам гнати їх від себе. Вони, як тільки військо розтаборилося, хоч би й на короткий постій, з'являлися біля вогнищ, ніби сонні привиди, і, непрошені, починали свої диявольські куншти. А найгірше, що всі чомуcьто дуже таємно й незрозуміле висловлювалися, ніби цілої правди сказати не хотіли. Чи з води, з вугля, із зерен, з карт або з рук ворожили, вривали нараз своє віщування і, загулюючи очі або знімаючи їх на мутне, замрачене небо, шептали: "Боже, змилосердися над нами!"